— Правда ж, гарно? — він чує Оленчин голос.
І свій:
— Красиво, але дика вигадка. Вітер закохується у квітку… Ха! Як казав колишній вождь, єнта вещ посільнєє «Фауста» Гьоте. Ще раз — ха!
— Не смійся… Ти не такий…
— А який?
— Ти розумієш поезію.
— Нєзабвєнний Лев Нікалаєвич казав, що він…
— Знаю-знаю твоє йорнічання. «Ізо всєх поетов я люблю одного лішь Пушкіна, да і то потому, что он пісал отлічную прозу»…
— От бачиш… З класиком не посперечаєшся.
— Та твій Толстой і Шекспіра не визнавав. Як він іронізував над «Гамлетом»… По-моєму, він любив тільки казку «Маша і медведь».
— Значить, у нього був гарний смак.
— Та ну тебе…
Оленка ображено відвертається. Надуває губи. Та довго вона ображатися не вміє:
— А знаєш, як по-українськи герань?
— Ні. Я ж не філолог, на відміну од декого.
— Причому тут філологія… Ти ж виріс у селі…
— Як і ваша величність. Хоча здаюся… То як?
— Журавець.
— Ніколи не чув.
— Ти багато чого не чув, друже мій Горацію-Сашуню… Скажи, як гарно і поетично…
— Вах! Вах!
— Ще раз — ну тебе!
— А тебе — ні!
Вона підходить і обіймає його. Чи він її. Не важливо, хто кого. Важливо інше…
Як він любив ці їхні розмови, розмови про поезію, історію і все на світі, дружні пікірування, взаємні підколки, навіть її образи, справжні і вдавані. Любив, чи здається тепер, що любив, бо тоді й справді міг образитися на якийсь жарт… Як і вона… І обоє надовго замовкали…
Тепер її мовчання вічне.
Олександр підійшов до стола, налив у склянку горілки, залпом випив. Хотів закусити чимось, вже було простяг руку до огірка, але передумав. Навіщо? Ця вітряна осіння буря — навіщо? І навіщо він у холодній порожній хаті? І чому неможлива містика серед такого буряного вечора? І взагалі… А що — взагалі?
Він взяв до рук пляшку, не став наливати пекучу рідину в склянку, випив із горла.
«З горла в горло», — подумав.
Ніколи не випивав цілих півлітра за вечір. Тим більше сам-один.
У Загорянах за всю повоєнну історію було кілька пар, де хлопчик і дівчинка дружили зі школи, потім ставали хлопцем і дівчиною, нареченим і нареченою, чоловіком і жінкою. Дві пари полюбилися у старших класах, ще одна у п’ятому чи шостому, і дві дружили з першого класу і до десятого (в одному випадку) чи до одинадцятого класу, бо в шістдесяті роки минулого століття, як відомо, кілька років існувала одинадцятирічна освіта.
Було й кілька пар, які розпалися після школи, одна, коли дівчина вийшла заміж, не дочекавшись хлопця з армії, правда, потім таки поєднала з ним долю, ще одна, коли хлопець поїхав заробляти гроші на весілля десь на Східну Україну, та там і женився.
Випадок Олександра й Олени був особливим.
Сашко побачив її на шкільній лінійці в рядку таких самих першоклашок, як і він сам. Мала стояла геть набурмосена і раптом усміхнулася. До нього… Чи йому так здалося…
«Потрібна ти мені, як роверу[74] третє колесо», — подумав Сашко.
А може, й не подумав, а ту фразу придумав пізніше.
Тоді ж, після лінійки, їх повели до класу. Вчителька сказала, що вони повинні вибрати, з ким хто хоче сидіти за однією партою. А хто не визначиться, вона попарує сама.
Сашко хотів сидіти з Михасем, котрий жив через три хати од них і з яким вони дружили. Він кинувся, зайняв останню парту. Коли підійшов якийсь хлопець, певно, з іншого кутка, Сашко сказав, що місце біля нього зайняте.
Гукнув:
— Мишко! Йди сюди!
А Мишко-Михась пішов до іншого хлопця. Сашко лишився сам за партою. Розгублений і ображений на друга. І раптом та дівчинка оглянулася. Величенькі сірі очі блимнули раз, вдруге. І вона встала з-за парти, де сиділа поруч з іншою дівчинкою, і… І прийшла до нього. Сказала просто й чітко, мовби про давно вирішене, що сидітиме з ним.
— А я тебе просив? — Сашко був сердитим вже не тільки на Михайла, але й на цю нахабу.
— Просив, — сказала дівчинка. — Я чула.
Сашко покрутив пальцем біля скроні.
— Ліпше вухо прочисть, — порадило це нахабеня.
Вчителька почала називати дітей по прізвищах та іменах. Так Сашко довідався, що дівчинку звуть Оленкою, а вже після уроку дізнався, що вона живе на іншому кутку, неподалік від школи. І пішли вони зі школи разом, хоч і поруч своїх мам. Коло її доми Сашкові раптом захотілося, щоб вона потюпцяла далі, як і він. Вона, певно, почула цю думку-бажання, бо сказала до своєї мами: