«Може, вона хоче просто втекти від мене? Набрид, от і все», — подумав це і стало начеб морозно наприкінці теплої весни.
— Давай, я повернуся, — сказала Таміла, — повернуся і тоді й вирішимо, коли я познайомлюся з твоїми батьками, а ти з моїми. З мамою і бабусею. Добре?
— Добре, — зітхнув.
Її такі міркування викликали підозру. Щось тут було не так, але що? Там, у тому її містечку, в неї є хтось інший? Не схоже. Таміла, він уже це знав, не з тих, що стала б приховувати, обдурювати. Бабуся хвора дуже серйозно? Ще якісь проблеми?
Провів кохану на вокзал. Цілував і відчував її сум. Інакшість, ніж раніше. Подумав: «Все, врешті-решт, виясниться. Рано чи пізно. Зачекай».
Вияснилося. Місяць вони щодня, а то й два-три рази на день зідзвонювалися по стільничках (це слово вимовляла Таміла) чи мобілках (до цього він звик). Таміла розповідала про маму, про те, що підпрацьовує, як вона казала, на городі, поле, збирає полуниці й суниці. Вони закрутили десяток банок, попробуєш, посмакуєш, як привезу. Передавала привіти від мами й бабусі, якоїсь своєї тамтешньої подружки, що їй вона розповіла про нього, Назара.
Голос її хотів здаватися веселим — ось яке визначення він знайшов. Хотів, але до кінця не міг. Наче десь губився, втікав од самої Таміли. Не хотів її жартиків, смішок її сам гасив.
Зрештою, Назар не витерпів і поїхав у те містечко. Будь-що-буде. Не настільки ж розгнівається, щоб порвати з ним. А може, йому все здається? Часом він чув, коли дзвонив: «Зачекайте, абонент розмовляє». І тоді зеленоокий звір ревнощів (Тамілин вислів) вгризався своїми зубиськами йому в самісіньке горло, перехоплював подих.
Він знав, на якій вулиці Таміла живе. Липовій.
— Майже як у Берліні, — сміялася вона. — У Берліні — Унтер-ден-Лінден[75], а в нас — просто Липова.
Розпитав, знайшов і її маленький будиночок. Хвіртка зачинена. І двері також. Марно дзеленькати у хтозна-коли причеплений дзвінок. Вирішив, що чекатиме. Та після години чекання не витерпів, направився до сусіднього будинку і в жінки, котра щось підкопувала в саду, спитав, чи не знає, де її сусідка.
— А ви хто будете їм?
— Знайомий Таміли.
— Знайомий? — жінка років п’ятдесяти приклала руку козирком до очей. — У Києві вони.
— У Києві? — він таки вигукнув, не сказав, а вигукнув.
— Так. Катерина Василівна, відколи ця біда з Тамілою сталася, біля неї. Вернеться сюди — і назад, до Києва.
— Таміла… Таміла хвора?
— Не знаю, чи маю право казати. Але раз питаєте…
Жінка зробила паузу. Назар відчув, як щось обривається всередині. І вже назад не повернеться.
— Білокрів’я ж у неї. Кажуть, якась така форма, що за границею, може, й вилічили б. Тільки грошей великих треба. А де в них ті гроші? Трохи якісь благодійники помогли, та замало…
«Чого ж вона мені не сказала?» — мало не вигукнув.
Мов у гарячці, дістався до Києва.
Щоб побачити її в тій страшній лікарні — геть змарнілу, з очима, що всміхнулися йому назустріч, — і почути:
— Вибач, я не хотіла, щоб ти мене такою бачив.
З того дня він почав свою нову боротьбу за Тамілу. Напозичався грошей — гривень, доларів, євро — у кого тільки міг. Найбільше, як не дивно, отримав у колишніх корешів, з якими налітали на всяких там дрібних бізнесменчиків. Ще якась благодійна фірма, чи як там неї, розщедрилася. За ті гроші привезли ліків з Німеччини. Та лікар чесно сказав — можуть хіба дати відстрочку.
Він брав Тамілу за руку і відчував, що найліпше мовчати. Або… Він відкрив, що йому хочеться читати вірші й записався в бібліотеку. І вчив рядки, яких колись (будь-які вірші) терпіти не міг. І читав їй.
Вона слухала, посміхалася, а він дивився на помарніле (куди ще) обличчя і думав, що втратити його, ці очі, цю слабку, але таку ніжну усмішку не зможе. Це більше, ніж втратити цей світ. А, може, й своє життя.
…Та думка прийшла несподівано, вже восени. Він знав, коли Тамілі поставили страшний діагноз, коли вона вперше дізналася, що в неї білокрів’я.