— Дєкую тобі, Діво, — прошептав Панас. — Дєкую… Ми ще стрінемося у Млинищі.
Якось розказав про той вже подаленілий сон Асміне. Вона спершу затривожилася, почала щось пригадувати, а тоді усміхнулася, пригорнулася і сказала, що, за їхнім повір’ям, побачити білу жінку, котра не забирає з собою, а обіцяє зустріч у майбутньому, то означає, що житиме він довго, що є в ньому сила, яка оберігає.
— Добре, то добре, — сказав Панас і погладив неїного живота, що вже нагадував великого круглого гарбуза, диньку по-їхньому.
А потім він тримав на руках сина — синочка, кровиночку свою, продовжувача свого роду. Дитя було незвично смагляве, навіть чорняве-чорнявуще, схоже на краплинку ночі, серед якої з’явилося на світ. Панас підніс його до вікна, сонце торкнулося променем-лапками маленької істоти. Він ще не знав, скільки то клопоту буде, доки стане малий на ноги. Він приходив раз на місяць, законно, а решту — вночі, коли син уже спав. Асміне й доглядала синочка, котрого назвали Марком (батюшка повелів), і почала обшивати місцевих модниць, аби й собі заробити якусь копійку. Найбільше боявся Панас, щоб їхній полк нікуди не перевели, бо ж довелося б і дружині з сином мандрувати за ним.
За короткі навідини встигав дещо зробити по господарству, обживали маленьку кімнатку. Асміне навчилася вишивати й рушники на вікнах порозвішувала. Та довелося й прикрощі переживати, бо прийшов раз, а вона темніша темної грозової хмари. Довго допитувався чого, то й почув:
— Я не солдатська наложніца. Я твоя кохана жінка. Як там у вас кажуть, оте твоє слово…
— Любовальниця?
— Так. Тильки твоя любовальниця. Законна.
— Хтось тебе обізвав? — здогадався Панас.
— Сусідка.
— Я їй скажу…
— Не треба. Я не знаю, як то зробити… Рота не зашиєш…
— Давай обвінчаємось, — сказав Панас. — Як ни мона явно, то тайно повінчаємось. Так, кажуть, навіть царі й цариці роблять. А ти ж у мене ліпша за царицю.
— Нє, — Асміне хитає головою.
— Аллаха свого боїшся? Він далеко.
— Він тримає ниточку, — серйозно сказала Аміне.
— Яку ще ниточку?
— Яка мене до мого аулу, до мого роду прив’язує.
— І де ж та ниточка? — Панас трохи сердито.
— Вона тоненька й невидима, але міцна. Як я порву неї, щось у світі не так буде.
— Авжеж не так. Сонце на заході сходити почне…
— Не… не кепікуй… Я собі килимок купила…
— Килимок?
— На якім молитися буду. Щоб мене ніхто наложницею не називав. Аллах мудрий, він їх напоумить.
Отака розмова. «Бабам рота не зашиєш справді», — подумав.
Асміне ображалася, коли називав неї «моя черкеска».
Сердито блимала очима, ногою тупнула, коли якийсь раз так назвав:
— Адиге[20]!
— Що — адиге? — не зрозумів Панас.
— Я — адиге. Народ мій — адиге. Кажи — адиге.
Виявилося, так вони себе поміж собою називають. Ну, адиге, так адиге. Сказав:
— Адигейочка моя сердита, йди до мене. Ну йди, не комизься. Ти ба — адиге!
Ще Асміне розсердилася, навіть усерйоз нагнівалася, щось сердито на своїй мові проказала, коли дізналася, що він ще жодного листа не написав. То було, як почали в цим городі жити…
— Я не вмію писати, — сказав Панас.
Асміне зблиснула очицями:
— Ах, не умієш? Тоді я напишу.
— І як же ти напишеш? Чим?
— Найду чим. Писаря козацікого попрошу.
— Я б і сам написав. Напишу.
— Напишеш? Хіба ти грамотіной?
— Ну, не грамотний, так нашому батальйонному писарю заплачу.
— Не треба. — Асміне — блись-блись. — Я сама. Мій слова будуть ніжний. Мій слова од тебе. Ніжний-ніжний. Як твій руки до мене.
Він збагнув — хоче послати вона, але ніби від нього. Нихай.
Спитала через кілька днів:
— Як там ваш аул називається?
— Не аул — село. Дерьовня по-кацапськи.
— Ну, сьєло… Загорєни?
— Ага. Волинської губернії, Владімірського повіту. Запам’ятаєш?
— Ми, адиге, маємо хорошій пам’ять, — сказала вона.
Що там написала, що послала, не відав. Обоє ждали відповіді, довго-довго. Місяць, два, півроку, рік. Асміне сказала — ще попросить написати. Панас заборонив. Мо’ й не дійшло, а мо’ й ни захотіли одписувати. Мо’ обідилися. Мо’ той писар і не послав…
Сон тилько йому приснився. Наче пташок з рук випускає. А вони пурхають з долонь і одразу кудись зникають, ніби невидимий струмінь зливає, ци вітер, якого й не чути. Зникають і тико чути сумне ни то курликання, ни то щебетання.