«А він би вернувся, як я?» — Панаса здивувала ця раптова думка.
Граційно (Панас не знав цього слова, але то було так) Гафійка подавала на стіл страви, ніжко-сокорливо припрошувала то капусту, то огірочки, то сальця попробувати, то бульбу, що ставала селянською їжею. Вже захмелілий Панас не стримався і трохи грубувато (по-салдацьки) ляснув по круглій, спокусливій дупці. Гафієчка-Гапочка не образилася, тільки губи зробилися мовби ще більш спухлими, коли дядькові солдату подарувала сяйво своєї диво-усмішки.
Мовби ненароком кілька разів забігала вона до Тараса й Варки, а потому й до хати старої Мотрихи, яку взявся переобладнувати Панас. Говорила, про службу розпитувала, посміхалася, пару разів плечиком, а раз і дупкою, що округлилася ще більше, тернулася. Панас мусив признатися — вельми йому подобається цяя дівчина, що видобула з пам’яті ту давню його любов — Параску, Парасочку, забуту казочку. Боявся собі в тім признатися — бо ж літа, літа, бо ж пересторога, бо ж незажила рана Асміне, бо ж… Али був живою людиною, відчував ще нерозтрачені сили, мав солдатську «вольную за вислугу літ», отже, не був кріпаком, як інші загорєнці (хай не панщину одроблєли, а платили обріг, всеїдно кріпаки, невольні люди), готувався стати справжнім хазяїном. У пана Юзефа добився (сподобався графові колишній солдат), що таки продав пан десятину, хай і поганенької, за болотом, але землі. І ще десятину в Любовні йому, як солдатові, безплатно дали. На останні гроші, що витікали як вода крізь пальці, купив теличку і стару шкапу-коняку, яка ще могла тягти соху. Радів, що Марко помагає, що хлопчак виявився кмітливим. Рішив: якось то вдвох і хазяйнуватимуть — у своїй домі, на своїй землі.
А наприкінці весни, як перецвіли садки і вже й відцвів без[24], прийшла Параска. Теє-сеє, похвалила, що хату Мотришину не впізнати, а як сіли квасу березового попити, й видала те, що він боявся й близько підпускати. Сказала, що винні вони перед ним, Панасом, за щістє (мо’ й не зовсім щістє, а життє людське), за те, що ношу солдацьку замість Пилипа на себе звалив…
— Та що там, — сказав Панас. — Минулося… Ось же я…
— Ти, Панасе, ти… Як би то сказати…
І по хвилі-другій мовчанки видала:
— Я ж бачу, Гафійка тобі подобається…
— Файна дівка, — сказав Панас. — Чиясь доля пісню співає. Тилько ни про нас…
— А чого б нє, Панасе. — Параска аж стрепенулася вся. — Чого б нє!.. Ти їй тоже подобаєшся… Та що там подобаєшся… Вмирає дівка за тобою, я ж бачу… Чом би вам ни поєднатися…
Панас боявся вірити своїм вухам. А Параска була зовсім поруч. Мовби та Параска, на яку так схожа, яку так нагадує неїна дочка.
— Раз у нас не вийшло… То, щитай, дарую тобі свою дочку…
— Вона ж не решето ци полотно, щоб дарувати, — сказав Панас. — Вона жива…
— Ото ж бо, що жива… На тебе теплом дихає…
— А літа… Мені сорок сьомий іде, а вона… Дівча зелене…
— Ну й що, як молода… І не така вже й зелена… Сімнадцять виповнилося перед Паскою… Ще рік-два, і старою дівкою називатимуть… Панасе, ти ще чоловік ого-го! Прояви солдацький манір.
Отака розмова. Зерна сумніву проросли в зерна надії.
«Може, й справді, — подумав Панас. — Може… Ци я ж гірший у тибе, Боже?..»
Може ж, він ще сім’ю створить. Матиме дітей, братиків чи сестричок для Марка. Бо Асміне… Асміне ж не вернеться, не приїде сюди, а він туди не поїде, в ті далекі гори… Та й чи жива вона… Так думав, так міркував Панас. А через тиждень таки одважився, пригорнув Гафійку. Вона не боронилася, тільки зашарілася, спалахнула, як маковий світ, як огонь у печі. Ще через півмісяця він почув слова, шепіт, у який боявся повірити: «Любий мій!» Наче та, давня Параска, сказала, вимовила, живе, через літа, через моря і ріки прилетіла.
«Ще ж я ни такий і старий», — подумав Панас.
Вирішив — ще пожде трохи, а пусля Покрови, як і годиться, зашле сватів.
…Небо обвалилося у жнива, на початку Спасівки. Якось, коли до брата завітав вранці, торкнула його за рукав Мокринка, донька братова.
— Маю вам щось сказати, дєдьку Панасе.