І очі опустила. Знітилася. Носом аж шморгнула.
— То кажи, — Панас здивовано.
Мокринка, трохи повагавшись, і видала:
— Нидобре вчора про вас Гапка Буцина казала. Ой, недобре, дєдьку Панасе.
— Недобре… Як то?
І за руку схопив:
— Кажи… Ну… Ни тягни кота за хвіст.
Тут Мокринка й повідала, що вчора заговини на піст Сплиннівський[25] молодь відзначала перед першим Спасом[26]. Ну, посиділи, погомоніли, поспівали, бо ж від сьогодні два тижні[27] шануватися тре. Ну, вона якось відійшла до вітру, ну й почула, як Гапка тая з своїм хлопцем говорить.
— Хлопцем? — Панас од почутого сторопів.
— Ну, в неї ж є хлопець, те всі знають, Петро Бендюківський, за річкою живе. Ну, й почула, як він Гапці дорікає, що його покинула, забуває, за солдата старого виходити зібралася. — А Гапка й каже, — стишила голос Тарасова дочка, — «Він зовсім старий, дід, глянь, лисина яка, і як ходить, кашлюкає навіть типерка, літом. Скоро й загнеться, а нє, то помогти мона». Тут Гапочка, знайте, противно так захихотіла. А хазяйство, каже, все мені дістанеться, потерпи рік-два, то й сватів зашлеш. Матимеш багату вдову. І зновика — хі-хі, добре ми з мамою придумали, га? Ну, а він, Петро: «Тож там син є, йому господарка випаде». — «Так він зовсім ще хлоп’як, дитина, — Гапка одказує. — Я єго всиновити можу, а батька ни стане, то і в приют оддати, він же чучмек якийсь, зовсім на нашого ни схожий». — «Ну й то дивись, — Петро каже, — щоб так і було, якщо таке задумала, то я согласний». І стали воне обніматися, а я бочком-бочком назад, в хату, до кумпанії…
— Ти не брешеш? — Панас мовив те затерплим язиком.
— Та хрест святий, — Мокрина ревно перехрестилася. — Та хай мине грім поб’є, коли брешу. Жалько мині стало вас, дєдьку Панасе, того й кажу. То ж заразисько, тая Гапа. Щоб отаке надумати!
— Добре, йди. Дєкую, що сказала, халепу одвела.
Як темна хмара, вернувся Панас до теперішньої свеї доми. Довго сидів на порозі, аж Марчик підійшов і здивовано:
— Чого ви-те такі сумні, тату?
— Нічого, синку, — одказав. — Біда минула, тилько чорним крилом помахала.
Посидів-посидів, гіркоту, мовби перед тим розсолу з гірчицею випив, прогнав. Зайшов до хати, дістав свій солдатський мундир, одягнув. Козацьку шаблю дістав, яку йому на прощаннє баба Настя подарувала — од сина, в бою загиблого, лишилась. Вийшов, у Марка попросив пістоля, якого йому змайстрував ще в тім городі, де служив. Пістоль був із дерева, али залізом оббитий, на справжній схожий, вельми ним тішився Марко.
— Куди ви-те, тату? — стривожився син. — Хіба на війну зібралися?
— У похід, синку. Скоро вернуся.
Отак, при повному параді, в мундирі, з миндалями, з шаблюкою при боці, пістолем, за пояс заткнутим, й продефілював Панас вулицею. Здивовано дивилися люди, котрі стояли на подвір’ях чи з церкви (бо ж Першого Спаса) верталися, віталися, питали, чи не війна, бува? «Нє», — казав Панас. І Гафія з матір’ю вернулися, маківки й квіти посвятили. Побачила Гафія його, здивовано зиркнула, а тоді заусміхалася, руки простягла.
— Смірна! — Панас не гукнув, а ревнув. — За мной, солдатская нівєста.
— Що з тобою, Панасе? — то вже Параска.
— Та він шуткує, — вставив свої п’ять копійок Пилип.
— Нікаких шуток, — Панас грізно. — Об’являю маньоври. Во двор, шагом арш! Ну? Саблей зарублю!
І за шаблюку. Виштовхав переляканих матір і дочку надвір. Пилипові наказав лишатися в хаті, інакше получить кулю. А спробує куди поткнутися, то не побачить жінок живими.
Так він з шаблею в руці й пістолем прогнав їх через весь куток. Як пащеки роззявляли, мовчати наказував, йти далі, ать-два, бо зарубає. Параска порепетувала було й стихла. Панас пригнав полонянок за місток, на вигін, де пасли худобу, а на другий день Паски дівчата й хлопці на гаївки збиралися. Тут і влаштував правдешні «маньоври». Наказував марширувати, присідати, ставив «во фрунт», а затим велів по траві повзти.
— Вой, зувсім тронувся. Сирої кашанки наївся! — прорепетувала Параска. — Вой, людоньки, що ж то таке…
Панас зауважив, що коло містка й справді почали збиратися люди. Дивилися на це чудернацьке заняття. Пальцями показували. Хто сміявся, а хто щось кричав. З’явився і поткнувся було Петро Бендюків, та Панас рикнув, що і його зара у стрій поставить, тож майбутній Парасчин зять спинився, позадкував.
Нарешті й він спинив жінку й дочку — стомлених муштрою, задиханих, — і сказав:
— Ну, пойняли, за що? — і до своєї колишньої «нареченої»: — Кажеш, за рік-два загнувся б, а ти помогла б?.. Я живучий, бляха-муха! Вольно! Геть з перед моїх очей! Ну? Бістра!