«Я до такого прийду», — подумала тепер Ліонелла.
Небо зранку затягло хмарами, збирався дощ. Що ж, їй це на руку. А ось нарешті й хата на березі річки — стара, чорна, перекособочена. Натужно рипнули двері, коли їх торкнулася. Вдарив у ніздрі важкий, застійний смердючий дух. Ліонелла затулила рукою носа й видивилася в напівтемряві чоловіка, що лежав, прикритий лахміттям. Пересилила себе, торкнула за плече. Чоловік щось пробурмотів, уткнувся лицем у брудну подушку. Ліонелла злісно шарпнула його.
— Мамо, я ж казав не будити, — просипів чоловік.
— Це не мама, — сказала Ліонелла. — Може, підніметесь?
Чоловік пововтузившись, таки звівся на лікті. Блимнув раз, вдруге, змахнув рукою.
— Бр-р, привидиться ж таке… Откуля, пані?
— З того світу, — сказала Ліонелла, не приховуючи в інтонації бридливості. — Вийдемо надвір.
У дворі вона спитала, чи пригадує її.
— Та вроді панянка. Виросла як. Звиняйте, що я так… Вчора тріньки випив.
— Заработать хотітє? — в лоб спитала Ліонелла.
— Заробити? Щось у палаці зробити?
— Ні. Інша робота.
Вона дістала з сумочки сто рублів, помахала перед носом Гаврила. Той очманіло поводив очима.
— І що ж то за робота така?
— Зараз поясню.
І вона пояснила. Спитала насамперед, чи знає він Остапа Терещука.
— Остапа? З Гапликівської родини? Того задаваку…
— Можливо. — Слово «задавака» їй сподобалося. — І наречену його знаєте? Тетяну.
— Та вроді. — Гаврило чмихнув. — Сусід мій, Платон, до неї сватався. Так одкоша дала, за того бугая збирається. Гордячка з косою.
Ліонелла сказала, що Остап з Тетяною її образили. Посміли образити. До суду вона подавати не буде, а от провчити варто. Ні-ні, бити не треба, не можна ні в якому разі, а ось просто провчити…
— І як то… Мо’ пудкажите? Коли бети ни мона…
— Вам видніше. Не бити і не убивати.
— Холєра… Задачка… То всьо за сто рублів…
Графиня дістала ще сто рублів. Сказала, що провчити треба не одразу, а через тижнів два, а то й три, як вони поїдуть. А восени вона повернеться і перевірить… Йому буде погано, якщо комусь скаже.
— Мовчєтиму, як риба, — пообіцяв Гаврилко.
Верталася до палацу-дачі, мов у гарячці. На село накочувався дощ, а її душили сльози. Що вона намислила… І що зробить цей страшний чоловік… Вбити чи покалічити не посміє… Якщо нічого не зробить — навіть краще. Сюди вона більше ніколи не повернеться. Але як він смів…
Останнє стосувалося Остапа.
…Через годину-дві карета від’їжджала із Загорян. Наполягла, хоч починався дощ. Ліонелла подумала, що це схоже на втечу.
Ось там поворот на той куток села, де живе Остап.
Вона його ніколи не побачить. Вона його забуде, забуде цю поїздку, мов кошмарний сон. Так, сон, що наснився навіть не їй, а хтось розповів, хтось розповів…
Дощ линув мов із відра. Глухо барабанив по даху карети. Коні спинилися, Аристарх узяв кохану за руку. Невже відчуває її стан?..
Ліонелла виглянула у вікно карети і раптом побачила, як крізь дощову завісу наближаються дві пари у весільному вбрані. Вона сама йде поруч з Остапом, а її Аристарх тримає за руку ту дівчину, Тетяну.
12. Бранці
Те сталося через три тижні по від’їзді молодих графа і графині. Вже вижали жито, частину й обмолотили, й Остап радо пристав на пропозицію Тетяни — сходити до лісу по ведмеді[29]. Взагалі-то вона збиралася йти із сестрою, та — з лукавим зблиском диво-очей — якщо Остап раптом хоче… Остап не любив ходити по ягоди, то була бабоцька робота, востаннє в дитинстві з мамою був, ну, хіба підлітками робили набіги на малину, та з Тетяною…
— А чом би й ни пуйти, — сказав. — Вже мало зосталося обмолотити. Зроблю перерву.
— То підемо?
— Гайнемо. З самого ранечку?
— Нє. Пусля обіду. Зрання я мамі прати помагатиму.
Того дня Остап переконався: найліпша у світі робота — збирати ведмеді разом з коханою дівчиною. Вони минули громадський ліс й забралися в панський, де Тетяна знала ведмедячі місця. Тутика тре було остерігатися лісника, бо чекав штраф, в ліпшому випадку — конфіскація вже назбираного разом з кошиками. Та їм повезло — в цій частині лісу не було нікого. І яка то розкіш і насолода — класти ягоду до рота коханої, де ведмедик зникав за білим намистом зубків, ділитися одною ягодою на двох, злизувати сік з ніжного дівочого підборіддя, а особливо — цілувати поранені шпичаками (підступні ведмедячі корчі!) Тетянчині руки.