«Мотрунка буде Павликовою, а Параска моєю», — раптом подумав Панас.
3. Гідність і гріх
Наступного дня він горав поле в долинці коло Мережки, до лісу перевертати сіно послав Тараса.
Майже весь той клаптик і виорав до вечора. Мо’ й скінчив би, та відчув — стомилася його старенька кобила.
Ніжно погладив по крупові. Добре вона прислужилася їм. П’ятеро лошат за життя привела. Перше, як і належало, оддали панові. Друге собі оставили — гарненький коник виріс. Ще двоє продали, от і земельки прикупили, а їдне… четверте пішло як посаг, коли Марусю заміж оддавали.
Приплід зробив їх чи не найзаможнішими на вулиці.
Воронка раптом нашорошила вуха, а потім і заіржала. Щось почула? Авжеж, почула.
«Коня, нивже коня?» — подумав Панас.
Він сам стрепенувся. Від часу, коли Воронка привела останнього лошака, він хотів, щоб хоч ще раз був приплід. Спершу думав, що так і буде. Та проходив рік, другий, третій, уже й четвертий минув, а кобила ніяк не могла понести, хоч і не раз мала діло з огирями. І сам Панас водив, і Тимошевого коняку приводив. Раз одбрикувалася, али ж другий таки віддалася. Ніц не вийшло, зосталася порожня. Чого б то? Нивже стара, щоб заплоднитися? Ну хоч би разок ще могла… Продали б лошака ци лошицю — ще б трохи земельки прикупили. Та й хотілося Панасові підняти, потримати мале лошатко, відчути особливий запах маленького життя… А тоді поставити на ноги — біжи. Хай не побіжить, а зробить крочок-другий ще тоненькими ніжками…
— Чуєш щось? — сказав Панас і взявся скидати шлею. Погладив кобилку по загривку. Хай, вже нагоралися, завтра скінчить. Перепочине, мо’ й справді хтось їде дорогою…
Він узявся обтирати шматиною, у яку до того був загорнутий обід, кобилу від поту. Ніжно гладив шорстку вологу шкіру.
Аж смішно стало, що готує Воронку до зустрічі з якимось невідомим конякою. Вів кобилу на дорогу, соху закинув було на плечі, а тоді опустив на землю.
Готувалося сідати за тополі на краю села — дерева посадили з наказу графа — сонце, почервоніле, наче теж стомилося од роботи.
«Буде вітер», — подумав Панас.
Воронка ще раз заіржала. Тепер і її господар зрозумів — дорогою таки хтось їде.
То був явно панок із міста. Але з тих, про яких кажуть «дрібні, як біб». При наближенні до Панаса стишив галоп, навіть кашкета військового покрою ледь торкнувся пальцями.
— Дзень добжи, — проказав.
— Доброго здоровля.
— З тего села? Загоряни? — спитав приїжджий.
— Авжеж, загорєнський.
Він побачив, як потяглася мордою до явно набагато молодшого коня Воронка. І кінь до неї зацікавлено морду простяг.
«Може б, спарувалися?» — подумав Панас.
— Із міста до нас? — запитав.
— До старости вашого. Він у селі?
— А хто його знає. Повинен бути. Чом би й нє.
«Та злізь, злізь зі свого огирка», — подумки попросив.
І чоловік — панок, мо’ писар який — таки зістрибнув. Стомленому дорогою йому, видно, хотілося перепочити, а то й побалакати.
— Горав? — спитав з мужицькою інтонацією.
— Та от… на весну…
Чоловік спитав, почім у їхньому селі жито, чи вирощують новітню культуру — картоплю?
— Бульбу? Та чого… Раз пан сказав, то й садимо. І їсти вроді мона.
Вимовив оте панське слово «вроді» і язик мовби затерп. Як то вони такечки гуворять…
Коні явно заприязнилися. Воронка легенько куснула огира. Тернулася боком об його бік. Огир було спробував і собі виявити увагу, навіть було закинув ноги на Ворончин круп, весь напружився… Та швидко передумав, видав якийсь зневажливий звук, а тоді відверто перднув просто перед мордою Панасової кобилки.
— Цо, нехце[14]? — сказав приїжджий панок, а тоді по- їхньому: — Стара твоя шкапа. Ще, може, соху й потягне, а щоб такий кінь їй всадив, то якби пан у хлопське гамно вступив.
І зареготав одверто насмішливо. Глузливо. Лють зненацька закипіла в Панасових грудях, кров ударила в голову. Не тямлячись він кинувся до придурка, котрий реготав, аж заходився. Й з усієї сили зацідив кулаком у пику. Панок скрикнув, заточився.
— Ти шо, сдурел? — вигукнув і засунув руку в кишеню свого камзола чи чого там. — На шляхтича руку підіймати?
Дістав з кишені щось велике, залізне. «Зброя, — зрозумів Панас. Пістоль, ци як там».
— Зараз підеш зі мною до старости. Протокола складемо і на каторгу. Хоча… З тебе вистачить і рекрутчини. У салдати забриють. Я везу якраз бомагу. Ну? Вперьод!
— Я никуди ни пуйду, — сказав Панас. — Заберете потому — воля ваша. А так — ни пуйду.