— Мині нє, — раптом сказала Федоська. — Ой, нє, Іване.
Подвійне життя тривало і у війну. У сорок третім Федоська народила дочку. У сорок четвертім, у самісінькім кінці літа забрали Івана до Червоної армії. Проводжала його справжня сім’я — Тиміш, Марина, малий Колюня, Катруся, батько й мати Федосьчині. Іван тулив до грудей найменшеньку Вірочку і думав, що донечка на всеньку воєнну дорогу нагріє, а він — кровиночку свою. Щоб дочекалася тата.
Прощалися коло сільради.
А увечері перед тим таки забіг на годинку до Мокрини.
Сказав:
— Я тобі ни писатиму. Бо ти ж і читати ни вмієш.
— То тре було навчити, — Мокрина трохи ображено.
— Вернуся — навчу. А нє — й так обійдемося. І грамотні, і ниграмотні в землю лягають.
— Ни кажи такого, Іванку.
— Як що — узнаїш. А вернуся — прийду. А нє — то замуж виходь…
Звідтоді Мокрина прислухалася, що чути про солдатів на їхньому кутку, в селі. Пару раз спеціально знов побіля Бройчиків проходила — мо’ впаде яке словечко до ніг. Особливо завмирало серце, як почали в Загорєни, там і на Млинище, чорні вістки біди приходити — похоронки. Молилася за Івана, і дочку Олюсю вчила молитися.
На Громниці зібралася Мокрина до церкви. Матері сказала — за двох помолиться, внучку поглядіте. І знов кружною вулицею стежку собі човгала. Біля хати Бройчиків спинилася. Приглянулася: клямка на дверях палузкою[52] перетнута, значить, никого вдома нема, богомільні Бройчики, певне, уже в церкві. Давня думка застукала в голові, обдала жаром скроні, щоки.
Письмо, письмо од Івана…
Пересилила себе — сьогодні ж велике свєто, гріх у чужу хату лізти, подвійний, потрійний гріх. Рушила далі, та молоточки в голові стукали.
Іванова родина була в церкві. Й найменшу Федоська на руках тримала. Хай моляться і вона помолиться. У неї своя особлива молитва за Івана.
Назад верталася з посвяченою громничною свічкою, як могла, долонею вогник од вітру затуляла. Мусить донести, бо тож тремтить на зимовому вітерці живе полум’я Іванової душі. Подумала: «Донесу, ни погасне, то життя коханого завчасно ни згасне».
Свічку вона донесла. Догорілу до половини, а друга, жива половина, гріла їй пальці. А всередині зігрівав другий вогонь — була вже на шостому місяці, з усіх сил старалася, щоб люди не помітили. Навіть думала — ци йти до церкви, та думка про ту свічку, яку мусить до оселі принести, повела. І ни одну, вдвох, разом з майбутнім дитєтком, повела до храму. Може, в такий день і гріх неїн поменшає.
Та навесні таки здійснила ту тоже грішну задумку. Вибрала деньочок, коли Бройчики мали бути в полі — бо ж рання весна — пройшлася вулицею, уздріла хворостинку на клямці, й уже ніяка сила, ніяка пересторога стримати не могла. Скрадаючись, мов кішка, котра лізе вчинити шкоду, зайшла до хати. Гупало шалено серце.
«Що я роблю?» — подумала.
А робила те, що шукала звісточку од Івана. Обдивилася стіл, скриньку на підвіконні, мисника, навіть під подушку на ліжкові (то тут спали Іван з Федоською?) зазирнула. Зі стіни на неї осудливо дивилася Божа Матір. І тут як голкою штрикнуло — божниця[53]! Там мають бути!
І точно — за образком намацала папірці. Дістала. Цілих п’ять солдатських трикутників. Кольнуло — бач, скіко написав!
Розгорнула один. То правда — ни вміла читати, ни навчилася грамоти. Бідота вони, наука ни для неї. Стояла вдивлялася в букви, закарлючки якісь. І раптом до обличчя притулила Іванове письмо, а далі взялася буковки на папері обціловувати. Відчула — махоркою пахнуть. І начеб потом Іванових пальців.
Подумала — може, одненький прихопити? Не помітять. Стрималася. Не буде цей гріх брати на душу, ни по ній, по Іванові може вдарити.
Вийшла надвір. Вся тремтіла. Коло хати стояв пес, крутив хвостом. Знав неї — не раз приходив з Іваном.
Іван Бройчик вернувся наступної весни, живий-здоровий, тільки раз і поранений. Сина йому показала, до неї першим вступив — бо подарунки привіз, як додому зайшов би раніше, то вже й не приніс би. Губну гармошку дістав, сказав — підросте, грати навчиться.
Його роздвоєне життя тривало. Через рік і у Федоськи народився син. Взагалі ж і в тої, і в тої Іванових законної й незаконної жінок було по троє дітей. Тільки у Федоськи двоє синів і дочка (і це була перевага), а у Мокрини — дві дочки й син. Федоська мріяла переважити незаконну, позашлюбницю, і мрія ця здійснилася, правда, аж на сорок четвертому році життя. І тепер мала вона два сини й дві дочки.