Така конкуренція призводить до того, що деякі університети ще більше розпускають пір’я й запроваджують докторантуру. А через те, що такі невеличкі заклади не спроможні підтримувати докторську програму в усталених сферах знань, вони вигадують якісь езотеричні міждисциплінарні програми, єдиний смисл існування яких полягає в тому, щоб згенерувати побільше наукових ступенів. Нескладно побачити, як це все закінчується дипломами, що не свідчать про відповідний рівень знань.
Усе це межує з академічним правопорушенням. Створення магістерських програм у коледжах, які заледве можуть дати притомну освіту на рівні бакалавра, уводить в оману як магістрів, так і бакалаврів. Невеличкі коледжі не мають ресурсів — бібліотек, дослідницького обладнання й програмного забезпечення, — які є у великих університетів. А перефарбувавши вивіску на воротах, не створиш академічну інфраструктуру. Перейменування умовного «Задрипанського коледжу» в «Масовий університет» матиме гарний вигляд на нових документах, але такий хід подій може звести притомний освітній заклад районного рівня до статусу недоуніверситету.
Такий ребрендинг знецінює вартість усіх магістерських дипломів. Якщо всі ходили в університет, стає набагато складніше відрізнити справжні досягнення та фаховість серед маси «університетських дипломів». Американці самі себе ховають під завалами дипломів, сертифікатів та інших посвідчень різної вартості. Люди, які хочуть обманути співгромадян, кажуть, що в них є диплом магістра, а тому їх треба сприймати серйозно. Гірше, ніж з’ясувати те, що ці чуваки брешуть про купу дипломів, які нібито мають, може бути лише те, що вони кажуть правду.
Студенти, мабуть, скажуть, що їхній диплом вимагав значно більше роботи, ніж я тут розказую. Можливо, але це залежить від спеціалізації. Наприклад, вимоги до диплому з технічних наук (технології, інженерія, математика), зі складної іноземної мови чи суворих гуманітарних наук дещо відрізняються від вимог до диплому з комунікацій чи мистецтва, або (хай як боляче мені це казати) із політичних наук. У будь-якому університеті є базові напрями, які студенти обирають, коли точно не знають, куди йти, і деякі з них — це спроба уникнути вимогливих програм, де слухачі усвідомлюють межі власних можливостей.
Щоб уникнути непорозумінь, мушу дещо пояснити. По-перше, усі знають, що навіть у найкращих університетах є легкі курси, які можна здати, просто перетворюючи кисень на вуглекислий газ упродовж певної кількості тижнів. Може, це шокує, коли таке каже викладач, але в простих чи веселих курсах немає нічого поганого. Я навіть сказав би, що деякі з них необхідні. Повинні бути предмети, де студенти могли б експериментувати з темою, учити щось, що приносить задоволення, і отримувати оцінки за це.
Проблема виникає тоді, коли такий вигляд починають мати всі курси — і з точних наук, і з гуманітарних, і з соціальних. І кількість таких курсів, принаймні за моєю суб’єктивною оцінкою, зростає. Жодна галузь знань не застрахована від них, і якщо подивитися на пропозиції багатьох програм по США й на назви дипломів, які видаються на базі цих курсів, можна припустити, що те, що колись було примхами окремих викладачів, зараз перетворилося на звички цілих факультетів.
Також маю зауважити, що я не намагаюся тут агітувати за скорочення всіх коледжів до технічних факультетів із поверховим вивченням англійської мови та історії. Я не підтримую такі ініціативи й завжди виступав проти подібних нападів на вільні мистецтва. Надто часто ті, хто так робить, насправді просто агітують за те, щоб перетворити коледжі на торговельні школи. Історія мистецтв завжди потрапляє під обстріл першою, попри те, що багато людей не усвідомлюють, що з таким дипломом можна зробити прибуткову кар’єру. Хай там як, але я не хочу жити в цивілізації без вивчення історії мистецтва, кіно, філософії чи соціології.
Питання в тому, скільки студентів цих спеціалізацій справді щось учать і чи дійсно є потреба, щоб стільки студентів обирали ці предмети в посередніх освітніх закладах — особливо за рахунок платників податків. Немає сумнівів у тому, що студенти надто часто марно витрачають гроші й отримують ілюзію освіти, тяжіючи до курсів чи спеціалізацій, яких або взагалі не повинно існувати, або набір на які має бути обмежений до невеличкої кількості студентів, що збираються їх вивчати серйозно й завзято. Це також одне з того, що викладачі не мають казати вголос, бо для обурених батьків та сповнених надій студентів це все звучить як необґрунтований елітаризм.