Може, це й елітаризм, але не можна сказати, що він необґрунтований. Колись багато освітніх закладів називались учительськими, і вони чудово виконували свою роботу. Їхні філологічні чи історичні факультети прекрасно виконували корисну функцію підготовки вчителів історії та мови. Проте сьогодні ці крихітні «університети» пропонують курси з антропології та філософії науки, як наче їхні студенти націлилися на магістратуру в Стенфорді або Чикаго. Такі спеціалізації часом формуються навколо інтересів кількох викладачів, що це досліджують, або просто є способом зробити каталог університету трохи товщим, бо в очах майбутніх студентів йому бракує солідності.
Немає нічого поганого в тому, щоб іти за своїми задоволеннями чи забаганками, якщо ви можете собі це дозволити. Коли невеликий коледж пропонує курс з історії, що вас цікавить, звісно, беріть його. Він може бути класним. Але студенти, що обирають спеціалізацію, не думаючи про позицію власного університету, його академічні ресурси та програму, або не аналізуючи, де працюють випускники цих програм, ризикують піти звідси (коли нарешті закінчать навчання) з меншою кількістю знань, ніж сподівалися. Це і є головна проблема всіх зайвих суперечок із людьми, які глибоко помиляються щодо якості власної освіти.
Коли ребрендовані університети удають, що пропоновані ними курси та програми приблизно дорівнюють еквівалентам цих програм у більш знаних закладах, вони не лише вводять в оману майбутніх студентів, а й ставлять під загрозу їхнє подальше навчання. Прірва в якості між програмами може викликати обурення: якщо ми обоє маємо диплом з історії, то чому ваш погляд на російську революцію чимось кращий за мій? Чому те, що ваш диплом виданий відділом престижного університету, а мій програмою, де працює один викладач, має щось означати? Якщо я вивчав кіномистецтво в місцевому коледжі, а ви в Університеті Південної Каліфорнії, то хто ви такий, щоб думати, що знаєте більше за мене? У нас однакові дипломи, чи не так?
Такі порівняння й суперечки про різницю між коледжами, дипломами й програмами швидко стають поперек у горла. Студента, якому вдалося вступити до престижного університету й здобути там освіту, дратує порівняння з колегою, що вивчав цю саму спеціальність у нікому не відомому «університеті». (Якщо всі університети однакові, то чому до деяких вступити важче?). Тим часом студент, який днями й ночами тяжко працював, щоб отримати свій диплом, дратується через припущення, що його досягнення меншовартісне. (Якщо всі університети, окрім тих, що належать до Ліги Плюща — туфта, то чому ці всі програми повністю акредитовані?).
У цих суперечках багато зневаги, і вони часто не надто відрізняються від намагання самоствердитися за рахунок інших. Поганий студент, що ходив у відомий університет, так і лишається поганим. Старанний студент із невеликого вишу не дурніший через те, що не має престижного диплому. Проте факт лишається фактом, що навчання на курсі, де працює перевантажений доцент, зазвичай відрізняється від навчання в елітному університеті з науковцями, що мають час і на лекції, і на власні дослідження. Може, це й правда, але якщо так сказати, відразу ж почуються ображені крики снобів, і всі розійдуться злими.
Нам можуть не подобатися ці порівняння, але вони важливі для того, щоб відсортувати фаховість від посередніх знань. Чудові університети справді можуть випускати повних тупаків. А псевдовиші намагаються стрибнути вище голови, керуючись такими хибними причинами, як маркетинг, гроші й его. Зрештою, вони роблять ведмежу послугу як власним студентам, так і суспільству. Якщо люди вчили одне й те саме, це допоможе їм знайти спільну мову для дискусій щодо певної теми, але вони не стають автоматично колегами.
Роздуваючи магістерські програми, коледжі та університети також уводять в оману студентів щодо їхньої компетенції. Критично знизити стандарти так, щоб навчання не надто заважало веселитись у коледжі — це хороший спосіб переконатися, що студенти будуть задоволені, а викладачі не переживатимуть, що хтось завалить іспити. Як писала Макардл у Bloomberg, спроба мінімізувати неприємні відчуття клієнтів від того, що на заняття таки треба ходити, не має нікого дивувати, якщо місця в аудиторіях — це не зароблений на основі конкуренції привілей, а товар масового вжитку.