Ще одна проблема — це коли фахівці залишаються в межах своєї професії, але починають роздавати передбачення. І хоча акцентування на прогнозах порушує перше правило науки, завдання якої радше пояснювати, ніж пророкувати, суспільство як клієнт більше вимагає передбачень, аніж пояснень. Ба гірше — звичайні люди схильні розглядати невдалі передбачення як ознаку того, що фаховість нічого не варта.
Отже, перед фахівцями постає складне завдання, бо скільки науковці не наголошували б, що їхня мета — пояснювати світ, а не передбачати розрізнені події, обивателі та політики віддають перевагу саме прогнозам. (А професіонали, навіть знаючи все викладене вище, часто радо беруться за їх створення). Це природна, проте нездоланна напруга між фахівцями та їхніми клієнтами. Більшість людей воліла б передбачити проблеми та уникнути їх, а не шукати їм пояснень у ретроспективі. Обіцянки діагнозів, хай і спекулятивні, завжди сприймаються краще, ніж абсолютна певність розтину.
Нарешті, буває й навмисний обман і злочин. Це найрідкісніша, але найнебезпечніша категорія помилок. У цьому разі фахівці з власних міркувань (зазвичай це кар’єристський захист своєї низькосортної роботи) зумисне підробляють результати. Вони сподіваються, що, з одного боку, звичайні люди будуть неспроможні їх упіймати, а з іншого, що їхні колеги не помітять це шахрайство чи спишуть його на випадкову помилку.
Із цією найекстремальнішою категорією помилок експертів найпростіше мати справу, тож почнемо з неї.
Початок ХХІ століття був для науковців нелегким періодом. Відкликання статей із наукових журналів досягли рекордних показників. Випадки шахрайства чи порушення етики сприймаються як буденна справа.
Обман фахівців нескладно визначити, але його важко розпізнати. Очевидне порушення відбувається тоді, коли науковці підробляють результати або коли псевдофахівці брешуть про те, що мають кваліфікацію чи ліцензію, щоб працювати за спеціальністю. (Науковці описують це явище короткою абревіатурою ФФП — фабрикація, фальсифікація чи плагіат). Таку поведінку складно визначити, бо для цього потрібні інші вчені. Звичайним людям бракує знань, щоб проаналізувати наукові дослідження, і вони не схильні роздивлятися диплом, що висить на стіні, щоб з’ясувати, наскільки той справжній.
Іноді фахівці насправді не є такими. Люди брешуть (і брешуть безсоромно) про свою кваліфікацію. Це таке відверте шахрайство, яке провернув Френк Ебеґнейл у 1960-х (історія набула популярності після фільму «Впіймай мене, якщо зможеш»), перевтілюючись у пілота чи лікаря. Частіше зустрічається витонченіший обман, коли справжні фахівці перебільшують власну кваліфікацію, приписуючи собі заслуги та досягнення. Вони можуть заявляти, що є членами професійних асоціацій чи що брали участь у дискусіях і симпозіумах, є почесними переможцями конкурсів, чи прикрашати свою біографію іншими фальшивими фактами. Зазвичай таких людей викривають лише тоді, коли стається щось, що змушує інших перевірити реальні дані.
Коли брешуть справжні фахівці, вони ставлять під загрозу не лише власну професію, а й добробут свого клієнта — суспільства. Коли таємне стає явним, не лише розкривається шахрайство, а й зменшується суспільна довіра до фаховості загалом. Саме тому (окрім юридичного покарання за брехню та шахрайство) професійні організації, наукові фундації, дослідницькі центри, журнали та університети бережуть найтяжчі покарання для свідомих неправомірних дій фахівців.
Такі покарання, усупереч популярним уявленням, справді існують. В Америці побутує міф, що неможливо звільнити дослідників чи викладачів університету. Це не зовсім хибна думка, адже звільнити штатного викладача справді досить складно. Хоча в контрактах багатьох професорів прописаний пункт про моральне падіння, соціальні норми ХХІ століття так знизилися, що майже нічого з того, що зробить викладач в аудиторії чи в особистому житті, не призведе до його звільнення. Очевидні порушення на зразок фізичних погроз студентові або відмови з’являтися на роботі все ще можуть стати приводом для звільнення, але майже все решта з категорії особистої поведінки зазвичай ігнорується.
Утім, академічні порушення поведінки все ще є червоним прапорцем для багатьох навчальних закладів. Академічна свобода гарантує право висловлення непопулярних чи не загальноприйнятих ідей, але ліцензії на проведення сумнівного або зумисне хибного дослідження не дає. Коли Університет Колорадо, наприклад, звільнив Ворда Черчілля — викладача, який прирівняв жертв теракту 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку до нацистів, то звільнили його не через те, що він відвертий мудак, а тому що ці коментарі привернули увагу до його «досліджень», і виявилося, що там цілі розділи були плагіатом. Черчілль, звісно, заявляв, що став жертвою політичних упереджень. Як держслужбовець він подав апеляцію щодо власного звільнення у Верховний суд Колорадо і програв.