Лісбет розмістила також програмне забезпечення в настільних комп’ютерах поліцейських, яке дозволяло б їй отримувати з них інформацію, а запозичивши їх ідентифікацію, вона могла сама входити до поліцейського реєстру. Проте тут потрібно було дотримуватися найбільшої обережності, щоб її вторгнення залишалося непоміченим. Так, наприклад, відділ безпеки поліції мав особливу тривожну сигналізацію, яка реагувала на вхід у систему в неробочий час або на різке зростання кількості запитів. Ця ж сигналізація спрацювала б при спробі добути інформацію про розслідування, до яких місцева поліція не мала відношення.
Весь наступний рік Лісбет удвох з колегою-хакером Чумою працювала над тим, щоб добитися контролю над поліцейською Мережею. Зіткнувшись з дуже великими труднощами, через деякий час вони закинули цей проект, але в ході роботи встигли зібрати близько ста ідентифікацій, якими тепер могли в разі потреби скористатися.
Нарешті Чума зробив прорив, хакнувши домашній комп’ютер начальника поліцейського відділу із забезпечення інформаційної безпеки. Це був вільнонайманий економіст, що не мав глибоких знань у галузі комп’ютерної техніки, хоча в його лептопі зберігалася величезна кількість інформації. Таким чином Лісбет і Чума позбавлялися необхідності запускати в Мережу шкідливі віруси, які могли повністю порушити роботу поліцейських комп’ютерів, що зовсім не відповідало їх власним інтересам. Вони були хакерами, а не диверсантами і хотіли дістати доступ до функціонуючої Мережі, а ніяк не зруйнувати її.
Тепер Лісбет Саландер перевірила свій список і з’ясувала, що ніхто з тих, чию ідентифікацію вона колись украла, не був причетний до розслідування потрійного вбивства. Втім, на такий успіх вона і не розраховувала. Зате вона мала змогу без особливих зусиль заходити в поліцейську Мережу і знайомитися з подробицями всешведського розшуку, включаючи найновіші дані, добуті слідством про неї саму. Вона дізналася, що її бачили і намагалися шукати в Уппсалі, Норчьопінґу, Ґетеборзі, Мальмьо, Хаслехольмі і Кальмарі і що було розіслане покращене секретне графічне зображення її зовнішності.
В умовах підвищеної уваги засобів масової інформації на руку Лісбет грало те, що її портретів було дуже мало. Окрім паспортної фотографії чотирилітньої давнини, використаної також на її правах водія, та фотографії в поліцейському реєстрі, на якій була зображена вісімнадцятилітня Лісбет (геть не схожа на себе), знайшлося тільки декілька випадкових знімків із давніх шкільних альбомів, зокрема фотографія, зроблена однією вчителькою під час шкільної екскурсії до заповідника Накка. На цьому знімку можна було розгледіти неясну фігурку дванадцятилітньої Лісбет Саландер, що сиділа осторонь.
Погано було те, що паспортна фотографія — обличчя із застиглим поглядом спідлоба і стиснутими в ниточку губами — підкріплювала уявлення про неї як про розумово відсталу, асоціальну особу і вбивцю, і засоби масової інформації розтиражували цей образ. Зате цей знімок мав одне важливе достоїнство — він мав разючу несхожість із справжньою Лісбет і не давав ніякої можливості впізнати її при зустрічі.
Вона з цікавістю стежила за все новими даними про особи вбитих. У вівторок засоби масової інформації вже почали топтатися на місці і, за відсутністю драматичних новин про полювання на Лісбет Саландер, стали приділяти більше уваги жертвам злочину. В одній з вечірніх газет з’явилася велика стаття, що змальовувала портрети вбитих: Даґа Свенссона, Міа Берґман і Нільса Б’юрмана. Суть її зводилася до того, що троє достойних людей були по-звірячому вбиті з незрозумілої причини.
Нільс Б’юрман поставав як поважаний адвокат, активний учасник суспільного життя, член Ґрінпісу та «діяльний захисник прав молоді». Ціла полоса була присвячена близькому другові й колезі Б’юрмана Янові Хоконссону, чия адвокатська контора була в одному будинку з конторою Б’юрмана і який відгукувався про Б’юрмана як про захисника прав простої людини. За словами одного із службовців Опікунської ради, Б’юрман був щиро відданий інтересам своєї підопічної Лісбет Саландер.
Уперше за цей день Лісбет криво посміхнулася.
Великий інтерес викликала постать Міа Берґман, що також стала жертвою вбивці. Її описували як чарівну жінку з блискучим розумом, яка вже мала за плечима значний список досягнень і на яку попереду чекала чудова кар’єра. Цитувалися висловлювання її приголомшених друзів, однокурсників і наукового керівника. Головним питанням було: «За віщо?» Друкувалися фотографії покладених перед будинком в Енскеді квітів і запалених свічок.