Вона повернулася в Сьодермальм автобусом номер чотири і, вийшовши на Росенлундсґатан, пішки дійшла до Мосебакке. Вдома вона зварила собі каву, приготувала бутерброди і тільки тоді лягла спати.
Лісбет проспала довго і прокинулася, коли було вже далеко за полудень. Задумливо принюхавшись до простирадла, вона вирішила, що час змінити постільну білизну, і суботній вечір присвятила прибиранню квартири. Вона винесла сміття і, зібравши старі газети в два пластикові мішки, поставила їх у комірку в передпокої. За два прийоми вона перепрала в машині цілу гору спідньої білизни, майок і джинсів, розібрала посуд, увімкнула посудомийну машину, а на закінчення пропилососила меблі і вимила підлогу.
До дев’ятої вечора вона геть упріла. Наливши ванну, Лісбет щедро додала у воду піни, вляглася в неї, заплющила очі і стала думати. Коли вона прокинулася, було вже дванадцята ночі і вода в ванні зовсім остигла. Розсерджена Лісбет вилізла, витерлася досуха, лягла в ліжко і майже відразу знову заснула.
У неділю вранці, увімкнувши ноутбук, Лісбет розлютилася від тих дурниць, що їх там понаписували про Міріам Ву. Їй стало гидко на душі, і її почала мучити совість. Вона й не думала, що бідолашній Міммі так перепаде, адже єдина провина Міммі полягала в тому, що вона була знайомою Лісбет. Знайомою? Чи подругою? Чи коханкою?
Лісбет сама не знала, яке слово краще підходить для позначення їх стосунків, але розуміла, що хоч якими були б ці взаємини раніше, тепер їм напевно настав кінець. Їй доведеться викреслити ім’я Міммі з короткого списку своїх знайомих. Після всього того, що було понаписувано в газетах, Міммі навряд чи захоче ще коли-небудь мати справу з божевільною психопаткою Лісбет Саландер.
Ця думка доводила її до сказу.
Вона відзначила собі на майбутнє ім’я Тоні Скале, журналіста, який розпочав це цькування. Крім того, вона вирішила відшукати того борзописця в смугастому піджаці, який у своїй розгнузданій статейці постійно вживав вислів «лесбіянка садомазохістського напряму».
У Лісбет набрався вже чималий список людей, якими вона збиралася при нагоді зайнятися серйозно.
Але спочатку потрібно було розшукати Залу.
Що вона робитиме далі, після того як його знайде, вона ще не знала.
О восьмій годині ранку в неділю Мікаеля розбудив телефонний дзвінок. Ще не зовсім прокинувшись, він простягнув руку і взяв слухавку.
— Доброго ранку, — пролунав звідти голос Еріки Берґер.
— Ммм… — промимрив Мікаель.
— Ти сам?
— Так, на жаль.
— У такому разі пропоную тобі встати, прийняти душ і поставити каву. Через п’ятнадцять хвилин до тебе прийде гість.
— Який гість?
— Паоло Роберто.
— Це боксер? Король рингу?
— Він самий. Він зателефонував мені, і ми проговорили півгодини.
— Це чому ж?
— Чому він мені зателефонував? Ну, ми трохи знайомі. В усякому разі, вітаємося при зустрічі. Якось я брала в нього довге інтерв’ю, коли він знімався у фільмі Хільдебранда, в наступні роки ми ще кілька разів випадково зустрічалися.
— Я не знав. Але питання в тому, навіщо йому приспічило приходити до мене?
— Тому, що… Ну та краще вже хай він сам тобі пояснить.
Мікаель ледве встиг прийняти душ і натягнути штани, як Паоло Роберто вже дзвонив йому в двері. Він впустив гостя, посадив за обідній стіл і попросив зачекати. Діставши собі чисту сорочку, Мікаель приготував дві порції подвійного еспресо і розлив по філіжанках, додавши по ложечці молока. Паоло Роберто з повагою подивився на цей кулінарний витвір.
— Ви хотіли поговорити зі мною?
— Мені порадила Еріка Берґер.
— Добре. Слухаю вас!
— Я знаю Лісбет Саландер.
Мікаель звів брови:
— Он як?
— Я трохи здивувався, почувши від Еріки Берґер, що ви теж з нею знайомі.
— Краще розкажіть усе спочатку.
— Гаразд. Так от: позавчора я повернувся додому, провівши місяць у Нью-Йорку, і раптом бачу в кожній чортовій газетці на першій сторінці фізіономію Лісбет. У газетах про неї пишуть чортзна-яку мерзоту. І жоден чорт не знайшов для неї жодного доброго слова!