Мікаель знову кивнув.
— І все це відбулося за кілька хвилин. Під кінець я схопив її на оберемок, поклав на лопатки і тримав на підлозі, аж поки вона перестала брикатися. У неї, чорт забирай, на очах були сльози, і вона дивилася на мене з такою злістю… Еге ж!
— І ти почав займатися з нею боксом.
— Коли вона втихомирилася, я дав їй підвестися і спитав: що, мовляв, як ти — серйозно хочеш вчитися боксу? Вона шпурнула в мене рукавички і попрямувала до виходу. Я кинувся за нею і заступив їй дорогу. Я вибачився і сказав, що, якщо вона це вирішила серйозно, я згоден її вчити, так що приходь, мовляв, завтра о п’ятій годині.
Він трохи помовчав, дивлячись перед собою.
— Назавтра у нас займалася дівоча секція, і вона справді прийшла. Я поставив її на ринг з дівчиною, яку звали Єнні Карлссон. Тій було вісімнадцять, і вона вже два роки займалася боксом. Нам було важко знайти для Лісбет партнерку, тому що в її ваговій категорії були хіба що дванадцятилітні пацанки. Тому я велів Єнні діяти обережно і не бити по-справжньому, бо Саландер ще зовсім зелена.
— І як же пішла справа?
— Чесно сказати… Вже через десять секунд Єнні виявилася з розбитою губою. Упродовж цілого раунду Саландер била її, а сама ухилялася від усіх ударів Єнні. Хто б сказав, що ця дівчина до того жодного разу не виходила на ринг! У другому раунді Єнні дійшла до того, що стала вже битися всерйоз, але їй жодного разу не вдалося влучити в Лісбет. Я просто занімів. Ніколи мені ще не доводилося бачити, щоб справжній боксер рухався з такою швидкістю. Я сам би хотів мати хоча б половину такої швидкості, як у Лісбет Саландер.
Мікаель кивнув.
— Проблема Саландер була в тому, що удар у неї був нікудишній за силою. Я почав її тренувати. Зо два тижні вона ходила в мене до дівочої секції і програла кілька матчів, бо рано чи пізно чийсь удар досягав мети і тоді доводилося припиняти бій і на руках тягнути її до роздягальні — вона починала скаженіти, штовхатися, бити куди попало і кусатися.
— Пізнаю Лісбет!
— Вона ніколи не визнавала своєї поразки. І врешті-решт вона озлобила проти себе майже всіх дівчат, так що їхній тренер вигнав її з секції.
— Оце так?
— Еге ж. Оце так. З нею було абсолютно неможливо боксувати. У неї був тільки один стиль, який ми називали стилем Термінатора. Вона прагнула знищити супротивника, причому не мало значення, що це: тренувальний бій чи дружній спаринг. І дівчата дуже часто йшли додому із саднами від ударів ногами. І тут мені спало на думку. У мене були проблеми з одним хлопчиною, якого звали Самір. Йому було сімнадцять років, і він був вихідцем із Сирії. Самір був гарний боксер, фізично міцний, і удар що треба. Але він не вмів рухатися. Він весь час стояв як укопаний.
— Так-так.
— Ну от я і попросив одного разу Саландер прийти того вечора, коли в мене було призначено його тренування. Я звелів їй перевдягнутися і виставив її на ринг проти нього, в шоломі, з капою — все як і належить. Спочатку Самір відмовлявся з нею боксувати, бо вона, мовляв, «усього лише якесь там дівчисько», ну й інші відмовки у дусі справжнього мачо. Тоді я голосно і виразно сказав йому при всіх, що це не спаринг, і запропонував парі, що вона його поб’є. Їй я теж сказав, що це не тренування і Самір битиметься з нею цілком серйозно. Вона подивилася на мене з отим своїм недовірливим виразом. Коли пролунав гонг, Самір усе ще стояв роззявивши рот. А Лісбет пішла в атаку за короля і батьківщину й ударила йому по пиці, та так, що він так і сів на зад. На той час у неї було позаду ціле літо тренувань, з’явилися м’язи і удар став трохи важчим.
— Уявляю собі, як зрадів Самір!
— Ну, про це діло згадували потім не один місяць! Саміра вона віддубасила, як пацана. Вона виграла за очками, а коли б вона була фізично сильнішою, то просто б його знівечила. Через деякий час Самір упав у такий відчай, що почав битися по-справжньому. Я страшенно боявся, що він зуміє її дістати, тоді довелося б викликати «швидку». Вона захищалася, підставляючи плече, і летіла на канати, бо удари такої сили її відкидали. Плечі у неї були всі в синцях, але Самір жодного разу не зумів провести справжнього удару.
— От чорт! Шкода, я цього не бачив!
— Після того вечора мужики в клубі стали поважати Саландер, особливо Самір. І я почав ставити її на спаринг з хлопцями, які були набагато більші і важчі за неї. Вона була моєю секретною зброєю, і це були, чорт забирай, гарні тренування! Ми встановили план, за яким завданням Лісбет було провести п’ять ударів з попаданням у різні точки тіла: у щелепу, лоб, живіт і так далі. А її партнери повинні були оборонятися і захищати ці точки. Провести бій із Саландер стало питанням престижу. Це було все одно що битись із шершнем. Ми так і звали її — Оса, і вона стала для клубу чимось на кшталт талісмана. По-моєму, їй це подобалося, бо якось вона прийшла до клубу з витатуюваною на шиї осою.