— Ви обіцяли, що дасте мені час…
Почувши панічний страх у своєму голосі, він замовк.
— Минуло вже кілька днів. Ви обіцяли зателефонувати мені після вихідних. Завтра — вівторок. Або ви будете говорити, або завтра я проводжу прес-конференцію.
— Якщо ви влаштуєте прес-конференцію, то ніколи нічого не почуєте про Залу.
— Можливо. Але тоді це буде вже не моя проблема. Тоді вам доведеться пояснювати не мені, а офіційним слідчим. І зрозуміло, усім ЗМІ Швеції на додачу.
Подальші перемови були марні.
Бйорк погодився на зустріч з Мікаелем Блумквістом, але зумів відстрочити її до четверга. Ще один короткий перепочинок. Але він був підготовлений.
Тепер або пан, або пропав!
Сандстрьом не знав, скільки часу він пробув непритомним, але, прийшовши до тями, зрозумів, що лежить на підлозі своєї вітальні. У нього боліло все тіло, і він не міг поворухнутися. До нього не відразу дійшло, що руки в нього зв’язані за спиною чимось схожим на ізоляційну стрічку і ноги теж зв’язані. Широким шматком тієї ж ізоляційної стрічки у нього був заклеєний рот. У квартирі було запалене світло, жалюзі опущені. Він не міг зрозуміти, що відбувається.
Потім він розчув якісь звуки, що доносилися з його кабінету. Він затих і прислухався: чути було, як там хтось висуває і засуває шухляди. Грабіжники? Він розрізнив шелестіння паперу: хтось копирсався в його шухлядах.
Минула ціла вічність, перш ніж ззаду почулися кроки. Він спробував повернути голову, але нікого не розгледів.
Він намагався зберегти спокій, але раптом через його голову ковзнув мотузяний зашморг. І затягнувся на шиї. З переляку в нього мало не випорожнився кишечник. Поглянувши вгору, він побачив, що мотузок тягнеться до блока, прикріпленого до гака, на якому раніше висів кімнатний світильник. Тут його ворог підійшов до нього з іншого боку й опинився, в полі зору. Першою показалася пара маленьких чорних чобітків.
Він не знав, що сподівався побачити, проте, підвівши очі, пережив сильне потрясіння. Першої миті він не впізнав божевільної психопатки, чия фотографія з самого Великодня красувалася в усіх кіосках «Прес-бюро». Зараз у неї була коротка стрижка, і вона не скидалася на свою фотографію в газетах. Вона була в усьому чорному — в чорних джинсах, чорній розстебнутій короткій бавовняній курточці, чорній майці і чорних рукавичках.
Але найбільше його налякало її обличчя. Вона була загримована: на губах чорна помада, чорна обвідка навколо очей і жахливі різкі чорно-зелені тіні, а решта обличчя вимазана білилами. Від лівої скроні до правої сторони підборіддя йшла через усе лице широка смуга червоного кольору.
Виходила якась гротескова маска, і вигляд у неї був геть божевільний.
Його мозок не погоджувався прийняти це видовище. Воно здавалося нереальним.
Лісбет Саландер взялася за кінець мотузка і потягнула. Він відчув, як мотузок стиснув йому горло, і протягом кількох секунд не міг продихнути, дриґав ногами, намагаючись зіпертися ступнями на підлогу. Завдяки блоку і талям їй не потрібно було майже ніяких зусиль для того, щоб підняти його на ноги. Коли він постав перед нею на повний зріст, вона перестала тягнути і намотала кінець мотузка навколо труби опалювання, закріпивши його потім морським вузлом.
Зробивши це, вона зникла з його поля зору і залишила його самого більш ніж на п’ятнадцять хвилин. Повернувшись, вона взяла стілець і всілася навпроти. Він намагався не дивитися на її розмальований вид, але не міг відвести очей. На стіл вона поклала пістолет. Його пістолет. Вона знайшла його в гардеробі в коробці з-під черевиків. «Кольт-1911 Гавернмент» — він зберігав цю не зовсім законну зброю вже кілька років, купивши випадково в одного знайомого, але жодного разу не зробивши навіть пробного пострілу. Вона вийняла магазин і прямо в нього на очах вставила патрони, потім загнала магазин в рукоятку і відправила до ствола кулю. Пер-Оке Сандстрьом мало не втратив притомність, але змусив себе подивитися їй в очі.
— Не розумію, чому чоловіки завжди прагнуть документально фіксувати свої статеві збочення, — сказала вона.
Голос у неї був ніжний, але холодний як лід. Вона говорила тихо, але виразно. Перед його очима опинилася фотографія, роздрукована з його власного жорсткого диска.
— Гадаю, що ця дівчина — сімнадцятилітня естонка Інес Хаммуярві з міста Рієпалу в околицях Нарви. Добре ти з нею потішився?
Питання пролунало риторично. Пер-Оке Сандстрьом не міг відповідати. Його рот як і до того залишався заклеєний, а мозок був не в змозі сформулювати відповідь. На фотографії було зображено… Господи, навіщо він тільки зберіг цю фотографію!