— Отже, ти їхав з мішком на голові. Що було далі?
— Машина зупинилася. Я не знав, де ми.
— Де вони нап’яли на тебе мішок?
— При в’їзді до Сьодертельє.
— І скільки часу ви ще їхали?
— Мабуть… мабуть, близько тридцяти хвилин. Вони вивели мене з машини. Це було щось подібне до складу.
— І що було далі?
— Харрі й Атхо завели мене до приміщення. Там було світло. Перше, що я побачив, був якийсь бідолаха, він лежав на цементній підлозі. Він був зв’язаний і страшенно побитий.
— Хто це був?
— Його звали Кенет Густафссон. Але це я довідався вже пізніше. Вони не говорили, як його звуть.
— Що сталося?
— Там був якийсь чолов’яга. Такого здоровенного я раніше ніколи не бачив, Він був просто гігант. Суцільні м’язи.
— Який вигляд він мав?
— Білявий. З виду сам диявол.
— Ім’я?
— Він не називав свого імені.
— Гаразд. Білявий гігант. Хто був там ще?
— Ще один чоловік. Затяганого вигляду. Блондин. З кінським хвостом.
«Маґґе Лундін», — відзначила Лісбет.
— Ще хто?
— ТІЛЬКИ Я, Харрі та Атхо.
— Далі!
— Білявий… Той, здоровило, підсунув мені стільця. Він не сказав при мені ані слова. Говорив Атхо. Він сказав, що хлопець на підлозі багато патякав. І він хоче, щоб я подивився, що буває з патякалами.
Пер-Оке Сандстрьом вибухнув нестримним плачем.
— Ти знову застряг, — нагадала Лісбет.
— Білявий підняв хлопця, що лежав на підлозі, і посадив на інший стілець навпроти мене. Ми сиділи за метр один від одного. Я заглянув йому в очі. Гігант став у нього за спиною і взяв руками за шию… Він… він…
— Задушив його? — підказала Лісбет Саландер.
— Так… Ні… Він його стиснув. По-моєму, він зламав йому шию голими руками. Я чув, як хруснули хребці, і він помер у мене на очах.
Пер-Оке Сандстрьом захитався у зашморзі. Сльози текли з його очей нестримними ручаями. Він ніколи нікому про це не розповідав. Лісбет зачекала хвилину, поки він заспокоїться.
— А потім?
— Інший чоловік — той, з кінським хвостом — приніс бензопилу й відпиляв у нього голову і кисті рук. Коли він закінчив, здоровило підійшов до мене. Він обхопив руками мою шию. Я намагався віддерти його руки. Я тужився що є сили, але не міг зсунути його пальці бодай на міліметр. Але він мене не душив… Він тільки тримав руки на моїй шиї. Довго тримав. А Атхо час від часу брав у руки телефон і з кимось розмовляв. Він говорив російською. Потім раптом сказав, що зі мною хоче говорити Зала, і підніс слухавку до мого вуха.
— Що сказав Зала?
— Він тільки сказав, що сподівається, що я виконаю те, про що мене просить Атхо. Він запитав, чи хочу я все ще вийти з гри. Я обіцяв йому, що поїду до Таллінна і заберу там машину з амфетаміном. А що я міг удіяти?
Лісбет мовчала і лише задумливо дивилася на зашмаркляного журналіста, який стояв перед нею в зашморзі. Здавалося, вона поринула в свої думки.
— Опиши його голос.
— Не… не знаю… Звичайний голос.
— Низький голос, високий голос?
— Низький. Буденний. Грубий.
— Якою мовою ви розмовляли?
— Шведською.
— Акцент?
— Так, здається, був трохи. Але він добре говорив шведською. З Атхо вони говорили російською.
— Ти знаєш російську?
— Трохи. Не розмовляю вільно. Зовсім трішки.
— Що говорив йому Атхо?
— Він тільки сказав, що демонстрація відбулася. Більше нічого.
— Ти кому-небудь про це розповідав?
— Ні.
— Даґу Свенссону?
— Ні… Ні…
— Даґ Свенссон був у тебе?
Сандстрьом кивнув.
— Не чую.
— Так.
— Чому?
— Він знав, що в мене… є повії.
— Що він запитав?
— Він хотів знати…
— Ну!
— Про Залу. Він питав про Залу. Це були його другі відвідини.
— Другі?
— Він вийшов зі мною на зв’язок за два тижні до своєї смерті. Тоді він прийшов уперше і ще раз за два дні до того, як ти… як він…
— До того, як я його застрелила?
— Так, саме так.
— І тоді він запитав тебе про Залу.
— Так.
— Що ти йому розповів?
— Нічого. Я не міг нічого розповісти. Я признався, що говорив з ним по телефону. Ото й усе. Я нічого не розповідав ні про білявого здоровила, ні про те, що вони зробили з Густафссоном.
— Гаразд. Повтори точно, про що питав тебе Даґ Свенссон?
— Я… Він тільки хотів знати про Залу. Більше нічого.
— І ти нічого не розповів?
— Нічого істотного. Я ж нічого не знаю!