Проминувши Митний міст, він дістав мобільник і зателефонував Еріці Берґер. Вона не брала слухавку. Він спробував подзвонити Малін Ерікссон, але та так само мовчала. Було вже пізно, а йому хотілося з кимось порадитися.
Він згадав про Паоло Роберто: як він, чи вдалося йому просунутися в пошуках Міріам Ву? Мікаель набрав його номер, і після п’яти сигналів слухавка відповіла:
— Паоло слухає.
— Привіт. Це Блумквіст. Як твої справи?
— Блумквісте, я тррр-тррр-тррр на машині з Міріам.
— Тебе не чути.
— Трр-трр-трр.
— Ти пропадаєш. Я не чую тебе.
На цьому розмова урвалася.
Паоло Роберто вилаявся. Батарея мобільника вичерпалася в ту мить, коли він проїздив Фіттью. Він натиснув кнопку, і телефон знову ожив.
Паоло Роберто набрав номер тривожного сигналу SOS, але щойно там відповіли, мобільник знову вимкнувся.
От дідько!
У нього був зарядний пристрій, який працював від розетки в панелі приладів, але він залишився вдома. Кинувши мобільник на пасажирське сидіння, він зосередив увагу на тому, щоб не випустити з очей габаритні вогні фургона, що рухався попереду. Він їхав на «BMW», заправленому під зав’язку, тож фургон ніяк не міг від нього втекти. Але для того, щоб не привертати уваги, він зберігав дистанцію в кілька сотень метрів.
Якийсь бісів монстр, накачаний стероїдами, викрав дівчину прямо з-під його носа, але цей мерзотник від нього не втече.
Якби зараз тут була Еріка Берґер, вона назвала б його мачо і нещасним ковбоєм. Паоло Роберто сказав інакше: «Хай мені трясця!»
Мікаель Блумквіст навмисне заїхав на Лундаґатан, але переконався, що в квартирі Міріам Ву як і раніше не горить світло. Він ще раз спробував додзвонитися до Паоло Роберто, але почув, що абонент зараз недосяжний. Муркнувши щось собі під носа, він поїхав додому й приготував каву з бутербродами.
Поїздка тривала довше, ніж сподівався Паоло Роберто. Дорога привела їх у Сьодертельє, а потім вони їхали по шосе Є20 далі у бік Стренґнеса. Відразу за Нюкварном фургон з’їхав з широкої траси на польові дороги Сьормланду.
Тут виявити автомобіль-переслідувач було значно легше, тому Паоло Роберто перестав тиснути на газ і значно збільшив відстань між собою і фургоном.
Він не дуже добре пам’ятав географію цієї місцевості, тільки знав, що вони зараз десь західніше озера Інґерн. Втративши з виду фургон, він збільшив швидкість і вилетів на довгий прямий відтинок шляху.
Фургон кудись зник. Паоло загальмував. Тут дорога мала багато відгалужень, і він загубив слід тих, за ким стежив.
У Міріам By боліла потилиця і пекло обличчя, але вона вже подолала перший напад панічного страху від свого безпорадного становища. Білявий її більше не бив. Вона навіть змогла підвестися і сісти, притулившись до спинки водійського сидіння. Руки у неї були скуті за спиною, а рот заклеєний широкою стрічкою. Через засохлу у ніздрі кров дихати було важко.
Міріам розглядала білявого гіганта. Заклеївши їй рота, він не сказав ані слова і взагалі не звертав на неї жодної уваги. На лобі у нього залишився слід від її черевика: такий удар пробив би голову будь-кому, а цей, здавалося, навіть не помітив. Це було ненормально.
Він був величезний і мав чудову статуру. Його м’язи свідчили про те, що він регулярно й подовгу відвідує гімнастичну залу, але справляли враження абсолютно натуральних — він не був схожий на культуриста. Руки в нього були як величезні сковорідки, тож Міріам зрозуміла, чому його ляпас здався їй ударом ломаки.
Фургон зупинився перед нерівним муром.
Міріам не мала жодного уявлення про те, куди її завезли, але їй здалося, що вони досить довго рухалися на південь по шосе Є4, перш ніж з’їхати на путівці.
Вона розуміла: якби навіть її руки були зараз вільні, проти такого гіганта вона не має жодних шансів. Міріам почувалася безпорадною.
Малін Ерікссон зателефонувала Мікаелю Блумквісту на самому початку дванадцятої, відразу після того, як він повернувся додому і, поставивши кавник, намазував бутерброди.
— Вибач, що я так пізно. Я намагалася додзвонитися до тебе кілька годин, але твій мобільник не відповідав.