Під час ланчу інспектор кримінальної поліції Бубланськи спробував навести лад у слідстві, яке, як він відчував, остаточно забуксувало. Він довго обговорював з Куртом Свенссоном і Сонні Боманом подальші кроки щодо розшуку Саландер. Надійшли нові сигнали, деякі навіть з Ґетеборґа і Норчьопінґа; сигнал з Ґетеборга було відразу ж відкинуто, тоді як Норчьопінґ давав слабку надію на можливий успіх. Вони поінформували своїх тамтешніх колег і встановили обережне спостереження за адресою, де було помічено дівчину, з опису схожу на Лісбет Саландер.
Він спробував також провести дипломатичну розмову з Хансом Фасте, але того не було вдома, а його мобільний не відповідав. Після бурхливої ранкової наради Фасте пішов похмурий, як грозова хмара.
Потім Бубланськи зв’язався з начальником слідчого відділу Ріхардом Екстрьомом, щоб вирішити проблеми, пов’язані з Сонею Мудіґ. Він детально виклав об’єктивні причини, чому, як він вважав, було нераціонально усувати Соню Мудіґ від слідства. Екстрьом не побажав вислухати, і Бубланськи вирішив перечекати вихідні і тільки потім серйозно розібратися з цією безглуздою ситуацією. Відносини між керівником слідчої групи і начальником слідчого відділу складалися гірше не можна.
На початку четвертої він вийшов у коридор і побачив Нікласа Ерікссона, що виходив з кабінету Соні Мудіґ, який усе ще вивчав там зміст жорсткого диска Даґа Свенссона, що, на думку інспектора Бубланськи, без нагляду справжнього поліцейського, який стежив би за тим, щоб Ніклас не проґавив чого-небудь важливого, було абсолютно марною справою. Він вирішив на кілька днів, що залишилися, перевести Нікласа Ерікссона під оруду Курта Свенссона.
Проте перш ніж Бубланськи встиг його гукнути, Ніклас Ерікссон сховався за дверима туалету в найдальшому кінці коридору. Бубланськи подлубався у вусі і пішов у кабінет Соні Мудіґ, щоб там дочекатися повернення молодого співробітника. Зупинившись на порозі, він подивився на спорожнілий стілець Соні Мудіґ.
Потім його погляд упав на мобільник Ерікссона, залишений на полиці позаду його робочого місця.
Після секундного вагання Бубланськи подивився в кінець коридору — двері туалету як і раніше були зачинені.
Тоді він, спонукуваний раптовим пориванням, увійшов до кабінету, засунув мобільник Ерікссона в кишеню, швидким кроком повернувся до свого кабінету і замкнув за собою двері. Там він натиснув кнопку і вивів на екран список розмов.
О 9.57, через п’ять хвилин після бурхливої ранкової наради, Ніклас Ерікссон набрав номер, що починався на 070. Бубланськи зняв слухавку настільного телефону і набрав цей номер. Відповів журналіст Тоні Скале.
Бубланськи поклав трубку і з цікавістю подивився на мобільник Ерікссона. Коли він підвівся, обличчя в нього була похмуріше за хмару. Ледве він зробив крок до дверей, як на столі у нього задзвонив телефон. Він повернувся і гаркнув:
— Бубланськи слухає!
— Це Єркер. Я залишився біля складу під Нюкварном.
— Що?
— Пожежу загасили. Ось уже дві години, як ми оглядаємо місце злочину. Поліція Сьодертельє викликала собаку, натренованого на пошук трупів, щоб перевірити, чи немає під руїнами мертвих тіл.
— І що?
— Нічого немає. Але ми зробили перерву, щоб дати відпочити собачому носу. Вожатий собаки каже, що це необхідно зробити, оскільки на згарищі дуже багато сильних запахів.
— Давай ближче до справи!
— Він відійшов від складу і відпустив собаку побігати. Собака сигналізував про наявність трупа в ліску за складом. Ми почали копати на цьому місці. Десять хвилин тому показалася людська нога, взута в чоловічий черевик. Останки лежать неглибоко під землею.
— От дідько! Єркере, тобі треба…
— Я вже взяв на себе командування і припинив розкопки, щоб дочекатися представників судової медицини і техніків.
— Відмінна робота, Єркере!
— Це ще не все. П’ять хвилин тому собака знову зробив стійку приблизно за вісімдесят метрів від першої знахідки.
Лісбет Саландер зварила каву на плиті Б’юрмана, з’їла ще одне яблуко і провела дві години за уважним читанням паперів покійного опікуна, в яких було зібрано всю інформацію про неї. Результати його роботи вражали. Він доклав чимало зусиль і систематизував дані із захопленням людини, закоханої в свою справу. Він розшукав такий матеріал, про існування якого вона навіть не підозрювала.
Щоденник Хольгера Пальмґрена — два записники в чорних палітурках — вона читала зі змішаними почуттями. Він почав писати їх, коли їй було п’ятнадцять років і вона тільки-но втекла зі своєї другої прийомної сім’ї, немолодої пари, що мешкала в Сігтуне: чоловік був соціолог, а дружина — дитяча письменниця. Лісбет пробула у них дванадцять днів і зрозуміла, що вони жахливо горді тим внеском на благо суспільства, який зробили, проявивши до неї милосердя, і що від неї очікується глибока подяка. Лісбет терпіла, поки її випадкова прийомна матуся не почала голосно вихвалятися перед сусідкою своїм подвигом і висловилася в тому сенсі, що це, мовляв, дуже важливо, щоб хтось узяв на себе турботу про важку молодь. «Я, чорт забирай, не якийсь там соціальний проект», — так і кортіло їй гукнути щораз, як її прийомна мати демонструвала її своїм знайомим. На дванадцятий день вона поцупила сто крон з господарських грошей і виїхала на автобусі до Уппландс-Весбю, а звідти — на приміському поїзді до Стокгольма. Поліція розшукала її через шість тижнів у Ханінзі, де вона знайшла притулок у шістдесятисемирічного дядечка.