Дядечко виявився що називається молодець. Він дав їй дах і їжу і нічого особливого за це не вимагав. Йому досить було підглядати за нею, коли вона роздягалася, і він жодного разу її не чіпав. Вона розуміла, що за визначенням він повинен вважатися педофілом, але нічого поганого він їй не робив. Вона ставилася до нього як до дивного відлюдька. Згодом вона згадувала про нього з якимось спорідненим почуттям: обидва вони знали, що означає бути знедоленими людьми.
Врешті-решт на них звернула увагу сусідка і повідомила поліцію. Одна соціальна працівниця витратила багато зусиль на те, щоб умовити її подати на нього заяву, звинувачуючи в недозволених сексуальних діях. Вона наполегливо відмовлялася визнати, що між ними відбувалося щось подібне, а крім того, їй, мовляв, п’ятнадцять років і, значить, уже можна. Ідіть усі до біса! Потім у справу втрутився Хольгер Пальмґрен і забрав її під розписку. Очевидно, Пальмґрен почав писати про неї в щоденнику у відчайдушній спробі позбутися власних сумнівів. Перші висновки були сформульовані в грудні 1993 року.
«Я все більше переконуюся в тому, що Л. — це найпоступливіший підліток з усіх, з якими мені доводилося мати справу. Питання в тому, чи правильно я дію, не погоджуючись на те, щоб її помістили до лікарні Святого Стефана. За три місяці вона вже встигла розквитатися з двома прийомними сім’ями, а під час своїх втеч ризикує ускочити в ще більшу халепу. Скоро мені треба буде вирішити, чи відмовлятися від цього доручення, передавши її під опіку справжніх фахівців. Не можу розібратися, де тут правильне, а де неправильне рішення. Сьогодні у мене була з нею серйозна розмова».
Лісбет пам’ятала кожне його слово, сказане під час цієї серйозної розмови. Це було напередодні Святвечора. Хольгер Пальмґрен узяв її до себе додому і поселив у своїй гостьовій кімнаті. На обід він приготував спагеті з м’ясним фаршем, а потім посадовив її на дивані у вітальні, а сам сів у крісло навпроти. Вона подумала, чи не хоче Пальмгрен теж подивитися на неї голу. Він же почав говорити з нею як з дорослою.
Ця розмова — вірніше, монолог, вона майже нічого не відповідала йому — тривала дві години. Він пояснив їй стан речей: їй доведеться зробити вибір між поверненням до лікарні Святого Стефана і прийомною сім’єю. Він пообіцяв, що постарається підшукати їй більш-менш відповідну сім’ю, і вимагав, щоб вона більше не капризувала. На різдвяні свята він залишив її в себе, щоб у неї був час подумати над своїм майбутнім. Вибір цілком і повністю залишається за нею, але не пізніше як післязавтра він хоче отримати від неї чітку відповідь. До того ж вона повинна буде обіцяти йому, що у разі, якщо у неї виникнуть проблеми, вона не втече, а звернеться до нього. Потім він відправив її спати, а сам, очевидно, сів за письмовий стіл і вписав до свого особистого щоденника перші рядки про Лісбет Саландер.
Хольгер Пальмґрен навіть не підозрював, як сильно її налякала загроза відправити її знову до лікарні Святого Стефана. Вона провела жахливе Різдво, з підозрою стежачи за всіма діями Пальмґрена. Він не пробував доторкнутися до неї і не виявляв бажання підглядати. Навпаки, він страшенно розсердився, коли вона спробувала його спровокувати, на другий день Різдва пройшовшись перед ним голою зі спальні у ванну, і з гуркотом закрив за нею двері ванної. Пізно ввечері вона дала йому необхідну обіцянку і стримала дане слово. Ну, принаймні, більш-менш стримала.
У своєму щоденнику Пальмґрен методично коментував кожну зустріч з нею. Іноді це були три рядки, іноді — кілька сторінок роздумів. Подеколи вона дивувалася. Вона і не підозрювала раніше, як багато помічав Пальмґрен. Іноді він коментував дрібні подробиці того, як вона намагалася його обдурити, а він, виявляється, бачив це наскрізь.