— Так він залишився в Швеції?
— Саме так.
— І про це ніхто нічого не дізнався?
— Багато років відомості стосовно цієї справи становили найбільшу державну таємницю. Річ у тім, що Залаченко виявився для нас дуже корисним. У період з кінця сімдесятих років і до початку вісімдесятих він був коронним алмазом серед перебіжчиків навіть у міжнародному масштабі. Ніколи досі жоден з оперативних начальників елітного підрозділу ГРУ не ставав перебіжчиком.
— Отже, він міг продавати інформацію?
— Саме так. Він добре розіграв свої карти і дозував видавану інформацію вигідним для себе чином: спочатку здав агента в командуванні НАТО в Брюсселі, потім агента-нелегала в Римі, потім зв’язкового шпигунської мережі, що діяла в Римі. Назвав імена вбивць, яких він наймав в Анкарі чи Афінах. Про Швецію йому було відомо не так багато, зате у нього були дані про операції за кордоном, які ми потім могли частинами передавати й отримувати за це у відповідь послуги. Він був справжня жива енциклопедія!
— Інакше кажучи, ви почали з ним співпрацювати.
— Ми дали йому нову особистість. Усе, що від нас вимагалося, це надати йому новий паспорт і трохи грошей, далі він міг поклопотатися про себе сам. Саме цьому він був навчений.
Мікаель помовчав, аналізуючи цю інформацію, потім подивився на Бйорка:
— Минулого мого приїзду ви мені збрехали.
— Це ви про що?
— Ви стверджували, що зустріли Б’юрмана в поліцейському стрілецькому клубі у вісімдесяті роки. Насправді ви познайомилися з ним набагато раніше.
Гуннар Бйорк задумливо кивнув:
— Звичка. Ці відомості засекречені, і в мене не було жодних мотивів видавати подробиці нашого знайомства з Б’юрманом. І лише коли ви запитали про Залу, я пов’язав одне з іншим.
— Розкажіть, як це було.
— Мені було тридцять три роки, і я вже три роки працював у Службі безпеки. Б’юрману було двадцять шість років, і він прийшов просто зі студентської лави. Його взяли в Службу безпеки на роботу діловодом з юридичних питань, практикантом. Б’юрман родом з Карлскруни, і його батько служив у військовій розвідці.
— І що?
— У нас з Б’юрманом, взагалі кажучи, бракувало досвіду для того, щоб вести справи з такими людьми, як Залаченко, але він вийшов з нами на зв’язок у самий день виборів сімдесят шостого року. У поліцейському управлінні не виявилося нікого з головних шишок, усі організовували безпеку виборів, а багато посад взагалі залишалися на той час вакантними. І саме цей день Залаченко вибрав для того, щоб з’явитися до поліцейської дільниці Норрмальма, заявити, що він просить політичного притулку, і попросити про зустріч з яким-небудь представником Служби безпеки. Він не назвав свого імені. Я був на чергуванні й подумав, що це звичайний біженець, тому прихопив із собою Б’юрмана як юриста. Ми зустрілися з ним у поліцейській дільниці Норрмальма.
Бйорк потер очі.
— І ось він, сидячи перед нами за столом, спокійно і діловито повідомив, як його звуть, хто він такий і чим займається. Б’юрман вів записи. Скоро я зрозумів, кого я бачу перед собою, і усвідомив, у що вплутався. Тому я перервав нашу розмову і разом з Б’юрманом відвів Залаченка з-перед очей подалі з поліцейської дільниці. Не знаючи, що робити, я замовив номер у готелі «Континенталь» навпроти Центрального вокзалу і сплавив його туди. Залишивши Б’юрмана стерегти його, я спустився до портьє і звідти подзвонив своєму шефові.
Бйорк раптом зареготав:
— Я часто потім думав, що ми повелися як справжнісінькі дилетанти. Але що було, те було.
— Хто був вашим шефом?
— Це не має значення. Я не збираюся називати зайві імена.
Мікаель знизав плечима і не заперечував.
— Ми з шефом обидва зрозуміли, що йдеться про якнайтаємніші речі, тож чим менше людей у це вплутається, тим краще. Особливо Б’юрманові зовсім ні до чого було втручатися в цю справу, вона було набагато вища за його рівень, але якщо вже він дізнався цю таємницю, то краще було залишити його, ніж залучати до неї когось іншого. Що стосувалося такого зеленого молодика, як я, тут, очевидно, керувалися тими ж міркуваннями. Отож у Службі безпеки знали про існування Залаченка я з Б’юрманом і ще п’ятеро.
— Скільки всього людей знають про цю історію?
— За період з сімдесят шостого року і до початку дев’яностих це було приблизно двадцятеро: з урядовців, з вищого військового керівництва і Служби безпеки.
— А скільки їх стало відтоді?
Бйорк знизав плечима:
— Відтоді, як розпався Радянський Союз, він більше не становить для нас інтересу.