Кілька секунд Соня Мудіґ стукотіла пальцями по столу, потім звернулася до іншої теми:
— У нас точно встановлено, що Лундін причетний до викрадення Міріам Ву?
Бубланськи кивнув:
— Ми дали Паоло Роберто папку з портретами трьох дюжин байкерів. Він безпомильно вказав на Маґґе. Каже, що саме цього хлопця бачив біля складу в Нюкварні.
— А Мікаель Блумквіст?
— Мені не вдалося з ним зв’язатися. Його мобільник не відповідає.
— Гаразд. Але прикмети Лундіна збігаються з прикметами людини, що вчинила напад на Лундаґатан. Отже, ми можемо виходити з того, що хлопці з «Свавельшьо МК» з деяких пір полювали за Саландер. А навіщо?
Бубланськи розвів руками.
— А раптом Саландер жила в літньому будиночку Б’юрмана весь цей час, що ми її шукали? — спитала Соня Мудіґ.
— Я теж про це подумав. Але Єркер з цим не погоджується. У будинку нічого не свідчить про те, що в ньому останнім часом хтось жив, до того ж, у нас є свідок, який побачив її вперше тільки сьогодні.
— Навіщо вона туди приїхала? Я сумніваюся, щоб у неї там була призначена зустріч з Лундіном.
— Навряд. Мабуть, вона прийшла туди щось шукати. А єдине, що ми там знайшли, це були папки, що містили, очевидно, матеріали про Лісбет Саландер, зібрані особисто Б’юрманом. Там були найрізноманітніші документи: із соціальної служби, з Опікунської ради та старі шкільні звіти. Але частини папок бракує. Вони пронумеровані на корінцях. У нас є папки за номерами один, чотири і п’ять.
— Друга і третя відсутні.
— А може, й більше, якщо є наступні номери.
— І тут постає питання: навіщо Саландер знадобилася інформація про неї саму?
— Я можу уявити собі дві причини. Або вона намагалася приховати щось, що знав про неї Б’юрман, або хотіла сама щось з’ясувати. Але є ще питання.
— Яке?
— Навіщо Б’юрману було збирати таку докладну особисту справу про Саландер і ховати її в літньому будиночку? Схоже, що Саландер знайшла її там на горищі. Він був її опікуном, і в його обов’язки входило стежити за її фінансовими справами й таке інше. Але, судячи з папок, він як одержимий збирав усі можливі дані про її життя.
— Чим більше ми дізнаємося про Б’юрмана, тим він усе більше скидається на темну конячку. Сьогодні я саме про це подумала, коли читала список клієнтів у «Міленіумі». Чомусь у мене було відчуття, що побачу серед них його ім’я.
— Цілком логічна думка. У комп’ютері Б’юрмана зберігалася велика колекція порнографічних знімків на теми насильства, і ти сама її знайшла. Про це варто подумати. Ти щось відкопала?
— Сама ще не знаю. Мікаель Блумквіст займається людьми із списку, але, зі слів дівчини з «Міленіуму» Малін Ерікссон, він не виявив нічого цікавого. Яне… я маю дещо сказати.
— Що саме?
— Я не вірю, що це зробила Саландер. Я маю на увазі вбивства в Енскеді і на Уденплан. Спочатку я так само, як і інші, була в цьому впевнена, але тепер я так не вважаю. Хоча сама не можу пояснити чому.
Бубланськи кивнув. Він і сам мав таку думку.
Білявий гігант нервово снував туди й сюди будинком Маґґе Лундіна в Свавельшьо, то зупиняючись перед кухонним вікном, то впираючи погляд у стіну. За всіма розрахунками, їм давно час уже був повернутися. Він хвилювався. Щось було негаразд.
Крім того, йому було моторошно самому в чужому житлі. У його кімнаті вгорі гуляв холодний вітерець, в будинку раз у раз лунали якісь скрипи. Він намагався звільнитися від цього неприємного відчуття. Білявий велетень знав, що все це дурощі, але не любив залишатися сам. Він зовсім не боявся людей з плоті і крові, але йому здавалося, що в порожніх сільських будинках ховається якийсь невимовний жах. Безліч різних звуків будили його уяву, він не міг позбавитися відчуття, що якась зла сила стежить за ним крізь дверну шпарку. Іноді йому здавалося, що він навіть чує дихання.
Замолоду з нього сміялися через те, що він боявся темряви. Тобто сміялися, доки він не провчив гарненько своїх однолітків та й тих із старших приятелів, які кепкували з нього. Авжеж, провчити він умів.
І все одно це йому заважало. Він терпіти не міг темряви і самоти. Він ненавидів сутності, що населяли безлюдну пітьму. Він мріяв, щоб Лундін скоріше повернувся. Присутність Маґґе відновила б його душевну рівновагу, навіть якби вони не розмовляли і сиділи по різних кімнатах. Йому потрібно було чути справжні, живі звуки і рухи і знати, що поблизу є інша людина.
Він намагався відволіктися, слухаючи диски на стереопрогравачі, і, не знаходячи спокою, почав нишпорити на полиці у пошуках якого-небудь чтива. Проте інтелектуальним запитам Лундіна, як на гріх, багато чого бракувало, тож йому довелося задовольнятися журналами про мотоцикли, журналами для чоловіків і дешевими кишеньковими виданнями такого типу, якими сам він ніколи не захоплювався. Відчуття самоти переходило в клаустрофобію. На якийсь час він знайшов собі заняття — почистив і змастив пістолет, який завжди тримав при собі в сумці, і це справило на нього свою цілющу дію.