— Добридень, фрекен Берґер! Дякую, що ви відразу погодилися мене прийняти, — сказав Паоло.
Розгледівши значну кількість синяків і ґуль, які прикрашали його фізіономію, Еріка наблизилася до нього і поцілувала в щоку.
— На це навіть дивитися страшно, — сказала вона.
— Не вперше я заробив перелом носа. Де тут у вас Блумквіст?
— Він десь бігає, вдає з себе детектива і шукає сліди. З ним, як завжди, неможливо зв’язатися. Окрім дивного листа по електронній пошті, який надійшов від нього сьогодні вночі, він не давав про себе знати з учорашнього ранку. Дякую, що ви… Загалом, дякую.
Вона показала на його обличчя.
Паоло Роберто засміявся.
— Хочете кави? Ви сказали, що збираєтеся щось розповісти. Малін, приєднуйся!
Вони влаштувалися в зручних кріслах для відвідувачів у кабінеті Еріки.
— Я щодо того блондина, з яким я бився. Я вже розповідав Мікаелю, що боксер з нього був нікудишній. Але найцікавіше, що він ставав у правильну стійку, закривався руками і кружляв, як кружляють по рингу справжні боксери. Створювалося враження, що він десь навчався боксу.
— Мікаель згадував це в телефонній розмові, — сказала Малін.
— Я ніяк не міг забути цю картину і вчора ввечері, прийшовши додому, сів за комп’ютер і розіслав листи в боксерські клуби по всій Європі. Я написав там, що сталося, і якомога докладніше описав цього хлопця.
— Гаразд.
— Схоже, деякий улов є.
Він виклав на стіл надісланий факсом знімок, зроблений, очевидно, під час тренування в боксерському залі. Два боксери слухали, що їм говорить немолодий товстун у шкіряному шоломі й тренувальному комбінезоні. Навколо рингу зібралося з півдюжини хлопців, які теж уважно слухали. На задньому плані виднівся чоловік дуже високого зросту з коробкою під пахвою, поголена голова робила його схожим на скінхеда. На знімку він був обведений кружечком.
— Хлопця на задньому плані звуть Рональд Нідерман. Це знімок сімнадцятирічної давнини, і йому тут вісімнадцять років, так що тепер має бути тридцять п’ять. Все збігається з даними того гіганта, який викрав Міріам Ву. Я не можу бути стовідсотково впевненим, що це він: надто старий знімок, і якість теж погана. Але я б сказав, що схожість вельми велика.
— Звідки вам надіслали цей знімок?
— З «Динаміка» в Гамбурзі. Старий тренер, якого звуть Ханс Мюнстер.
— І що?
— Рональд Нідерман виступав за цей клуб один рік наприкінці вісімдесятих. Вірніше сказати, намагався виступати за клуб. Я одержав листа сьогодні вранці і переговорив з Мюнстером по телефону, перш ніж іти до вас. Якщо викласти коротко те, що розповів Мюнстер… Рональд Нідерман жив у Гамбурзі і зв’язався у вісімдесяті роки з бандою скінхедів. Він має брата, на кілька років старшого за нього. Брат — дуже добрий боксер, він і привів його до клубу. Нідерманмолодший відрізнявся страшною силою і винятковими фізичними даними. Мюнстер сказав, що ще ні в кого не зустрічав такого жорсткого удару навіть серед еліти. Одного разу вони вимірювали силу удару, і в його випадку апаратуру зашкалювало.
— Тобто він, очевидно, міг би зробити в боксі чудову кар’єру, — сказала Еріка.
Паоло Роберто заперечливо хитнув головою.
— За словами Мюнстера, на рингу він був ні на що не здатним, причому з кількох причин. По-перше, він не міг навчитися боксу. Він стояв на місці і молотив кулаками абикуди. Він був феноменально незграбний, і те ж саме стосується хлопця, з яким я бився в Нюкварні. Але що найгірше, він не відчував міру власної сили. Іноді йому вдавалося вцілити в супротивника, і в деяких випадках це призводило до страшних травм під час тренувальних боїв. Тут були і зламані носи, і переламані щелепи, і взагалі аніскільки непотрібні травми. Вони просто не могли залишити його в клубі.
— Міг би стати боксером, та не зумів, — сказала Малін.
— Саме так. Але вирішальну роль зіграла причина медичного характеру.
— Це ж яка?
— Цей хлопець здавався просто невразливим. Як би його не побили, йому все було байдуже — обтруситься і продовжує бій. З’ясувалося, що він має рідкісну хворобу, яка називається congenital analgesia.
— Congenital… і як там далі?
— Analgesia. Я подивився в довіднику. Це спадковий генетичний порок, при якому передавальна субстанція в нервових синапсах не функціонує належним чином. Він нечутливий до болю.
— Господи! Так для боксера це ж, напевно, просто дарунок долі!
Паоло Роберто похитав головою.
— Навпаки. Ця хвороба, можна сказати, небезпечна для життя. Більшість хворих на вроджену аналгезію помирають у порівняно молодому віці, років у двадцять — двадцять п’ять. Біль — це тривожна сигналізація організму, яка попереджає: увага! щось негаразд. Якщо ти покладеш руку на розжарену плиту, біль змусить швидко її відсмикнути. А при цій хворобі ти навіть нічого не помітиш, доки не запахне паленим м’ясом.