Болю вона не відчула.
Друга куля влучила їй у спину і засіла під лівою лопаткою, і тепер усе тіло пронизав різкий, паралізуючий біль.
Вона впала на коліна і кілька секунд не могла ворухнутися. Вона усвідомлювала, що ззаду залишився Залаченко, він був метрів за шість. Останнім зусиллям вона вперто звелася із землі і, похитуючись, ступила крок у напрямі кущів.
У Залаченка було досить часу, щоб прицілитися.
Третя куля потрапила їй у голову приблизно на два сантиметри вище за ліве вухо. Пробивши череп, куля викликала цілу мережу радіальних тріщин у черепній кістці і зупинилася в масі сірої речовини приблизно за чотири сантиметри від кори великих півкуль.
Для Лісбет Саландер медичний опис місцеположення кулі був чистою теорією. Практично ж куля завдала безпосередньої тяжкої травматичної дії. Останнім відчуттям Лісбет був удар вогняно-червоного болю, який змінився білим світлом.
Потім — морок.
Клац.
Залаченко спробував вистрелити ще раз, але руки в нього так трусилися, що він уже не міг цілитися. Вона мало не втекла. Нарешті він зрозумів, що вона вже мертва, і опустив пістолет, але його продовжувало трясти від приливу адреналіну. Він подивився на свою зброю. Він хотів залишити пістолет удома, але потім все ж таки сходив по нього і поклав у кишеню куртки, неначе це був оберіг. Монстр, а не людина! Їх було двоє дорослих чоловіків, причому один з них не хто-небудь, а Рональд Нідерман, та ще озброєний «ЗІГ-Зауером»! А ця чортова шльондра все одно мало не втекла!
Він кинув погляд на тіло дочки. У світлі кишенькового ліхтаря вона була схожа на закривавлену ганчіркову ляльку. Він поставив пістолет на запобіжник, засунув його в кишеню куртки і попрямував до Рональда Нідермана, який безпорадно стояв, нічого не бачачи від сліз, із закривавленою рукою і розбитим до крові носом. Востаннє у нього текла кров з носа після чемпіонського матчу з Паоло Роберто, а зараз його понівечив удар лопатою.
— По-моєму, у мене знову зламано перенісся, — сказав він.
— Дурень, — буркнув Залаченко. — Вона ж мало не втекла.
Нідерман усе ще протирав очі. Він не відчував болю, але очі сльозилися, і він майже нічого не бачив.
— Та випрямись ти нарешті, чорт тебе забери, — презирливо похитав головою Залаченко. — І що б ти без мене робив!
Нідерман несамовито моргав. Залаченко пошкандибав до тіла дочки, що лежало на землі, і потягнув, ухопивши за комір. Підвівши тіло, він поволік його до викопаної в землі ями, яка мала стати її могилою. Яма була дуже мала, щоб вона помістилася там на повний зріст. Він підтягнув тіло так, що ноги висунулися за край ями, і відпустив. Вона впала вниз, як мішок картоплі, і залишилася лежати в скоцюрбленій позі зародка.
— Закопуй, — наказав Залаченко. — Щоб нам скоріше повернутись додому.
У напівосліплого Нідермана робота забрала досить багато часу. Зайву землю, що не помістилася в ямі, він, енергійно махаючи лопатою, розкидав навколо.
Залаченко закурив сигарету, роздивляючись результати Нідерманової роботи. Його все ще трясло, але адреналін уже почав приходити в норму. Від думки, що її більше немає, він раптом відчув полегкість. Він усе ще пам’ятав той погляд, яким вона багато років тому подивилась на нього, перш ніж кинути пакет з бензином.
Була вже дев'ята година вечора. Роззирнувшись, Залаченко кивнув. Досить швидко їм удалося відшукати в кущах Нідерманів «ЗІГ-Зауер», а потім вони повернули до будинку. Залаченко відчував незвичайне задоволення. Спочатку він зайнявся рукою Нідермана. Рана від удару лопатою виявилась дуже глибокою, і Залаченкові довелось озброїтися голкою й ниткою, щоб її зашити; цього мистецтва він ще п’ятнадцятилітнім хлопчаком навчився у військовому училищі в Новосибірську. Принаймні, знеболювання тут не потрібне, але рана могла виявитися такою серйозною, що Нідерманові довелося б звертатися з нею до лікарні. Він наклав на палець лубок і забинтував руку.
Покінчивши з цією справою, він відкоркував пляшку пива, а Нідерман пішов у ванну промивати очі.
Розділ 32
Мікаель Блумквіст прибув на Центральний вокзал Ґетеборґа о дев’ятій годині. Частину згаяного через поламку часу потяг надолужив, але прибув усе ж таки з деяким запізненням. Останню годину поїздки Мікаель обдзвонював з потяга автосалони, що здавали машини напрокат. Спочатку він хотів знайти машину в Алінгсосі, з тим щоб вийти там з потяга, але виявилося, що такої пізньої години де вже неможливо. Врешті-решт він облишив цю марну затію і замовив собі «Фольксваґен» в одному з готелів Ґетеборґа. Йому сказали, що він може забрати машину на площі Єрнторґ. Він не наважився зв’язуватися з громадським транспортом Ґетеборга з його заплутаною системою проїзних квитків, розібратися в якій здатний хіба що інженер з ракетобудування, і визнав за краще відразу ж узяти таксі.