— Якому-небудь психологові це, напевно, було б весело.
— Тут має бути якась нав’язлива ідея, до того ж глибока.
— У мене виникає відчуття, що це справжня ненависть, — сказав він.
— Сподіваюся, ти будеш обережний.
— Не забувай, я теж колись був у банді.
— Це було дуже давно, Еде, багато кілограмів тому.
— Вага тут ні до чого. Як там тепер кажуть: можна забрати хлопця з гетто…
— …та не можна забрати гетто з хлопця.[38]
— Так, від цього не відпекаєшся. Крім того, в Стокгольмі мені допомагатиме Радіотехнічний центр збройних сил. Їм теж свербить раз і назавжди знешкодити цю гакерку.
— А якщо дізнається Джонні Інґрем?
— Буде недобре. Але, як ти розумієш, я підстелив трохи соломки. Навіть обмінявся кількома словами з О’Коннором.
— Я так і думала. Можу я для тебе щось зробити?
— Так.
— Катай!
— Інґремова команда, гадаю, в курсі всіх деталей шведського поліційного розслідування.
— Вони що, підслуховують їх?
— Або в них десь є джерело — либонь, який-небудь кар’єрист у СЕПО. Якщо я з’єднаю тебе з двома своїми найкращими гакерами, ти зможеш у цьому покопатися.
— Досить ризиковано.
— Окей, забудь.
— Проте мені подобається.
— Дякую, Алоно. Я надішлю тобі більше інформації.
— Щасливої дороги, — сказала вона.
Ед дещо зухвало всміхнувся, сів у машину й поїхав.
Згодом Мікаел не міг навіть пояснити собі, як саме про все здогадався. Очевидно, в обличчі Ребеки Свенссон було щось незнайоме й водночас знайоме. Ідеальна гармонія рис обличчя нагадала йому про цю абсолютну протилежність і разом з іншими припущеннями й побоюваннями підказала йому відповідь. Щоправда, цілком упевненим він, як і раніше, не був. Але вже не сумнівався в тому, що коїться щось нечисте.
Чоловік біля перехрестя, що тепер неквапливо віддалявся від них, з мапою й коричневою сумкою, без сумніву, був тим самим персонажем, якого він бачив на записах камер спостереження в Салтшебадені. А що такий збіг здавався неймовірним, то Блумквіст на кілька секунд завмер на місці й задумався. Потім він повернувся до жінки, що назвалася Ребекою Свенссон, і якнайупевненішим тоном промовив:
— Ваш друг іде кудись.
— Що? — відверто здивувавшись, перепитала вона. — Який друг?
— Он той чоловік, — уточнив Мікаел, показуючи на худу спину типа, що перевальцем ішов Тавастґатаном.
— Ви жартуєте? Я в Стокгольмі нікого не знаю.
— Що вам від мене треба?
— Я хотіла тільки познайомитися з вами, Мікаеле, — відповіла вона, мнучи свою блузку, немов прагнучи розстебнути гудзика.
— Припиніть! — різко заперечив він, уже збираючись сказати все, що думає.
Та коли вона глянула на нього так беззахисно й жалібно, він зніяковів і навіть подумав на мить, що все ж таки помилився.
— Ви на мене гніваєтеся? — ображено спитала жінка.
— Ні, але…
— Що?
— …я вам не довіряю, — сказав він жорсткіше, ніж хотів.
— Судячи з усього, ви сьогодні сам не свій, Мікаеле. Краще зустріньмося іншим разом, — сказала Ребека з сумною усмішкою.
Вона поцілувала його в щоку так делікатно й швидко, що він не встиг їй завадити. Кокетливо помахавши йому пальцями, вона рушила на своїх високих підборах пагорбом угору з такою витонченою самовпевненістю, ніби нічого в світі її не хвилювало. Блумквістові здалося, що її слід зупинити й допитати. Та він не міг знати, чи вийде з того щось конструктивне. Натомість він вирішив піти слідом.
Мікаел розумів, що це безумство, але іншої ради не бачив, тож, давши жінці сховатися за вершиною пагорба, рушив за нею.
Він швидко добрався до перехрестя, впевнений, що зайти далеко вона не зможе. Але там і слід її запався. Блумквіст не помітив ані жінки, ані чоловіка. Вони мов крізь землю провалилися. Вулиця була порожня, як не брати до уваги припаркованого трохи далі чорного «БМВ» і хлопця з цапиною борідкою й у старомодній дублянці, що йшов йому назустріч по той бік вулиці.
Де ж вони поділися? Тут нема ні провулків, ні алей, куди можна шмигнути. Невже вони зайшли в якийсь під’їзд? Мікаел спустився до Торкел-Кнутссонсґатану й озирнувся навсібіч. Нічого. Він проминув те, що було свого часу «Казанком Саміра» — їхнім з Ерікою найулюбленішим закладом, а тепер стало ліванським рестораном «Таббоулі», який, певна річ, міг би правити за сховок.
Однак Блумквіст не розумів, як вона б устигла туди дістатися. Адже він майже наступав їй на п’яти. Де ж вона, хай їй чорт? Може, вони з чоловіком стоять десь і спостерігають за ним? Мікаел двічі обертався, підозрюючи, що вони можуть з’явитися позаду, і ще раз здригнувся від крижаного відчуття, що хтось дивиться на нього в оптичний приціл. Проте тривожився він дарма, принаймні так йому видалося.
38
Фраза «можна забрати хлопця з гетто, та не можна забрати гетто з хлопця» належить відомому футболісту Златанові Ібрагімовичу.