— Ви сказали, Таносом? — стривожено спитав Блумквіст.
— Здається, його звали так. Лиходій, що одного разу закохався в саму смерть, яка постала перед ним в образі жінки. Згодом він прагнув довести, що гідний її, чи щось у цьому дусі. Каміла стала на його бік, щоб провокувати Лісбет. Вона навіть назвала свою компанію «Товариством Павука», бо то в якомусь випуску були закляті вороги «Сестринства Оси».
— Справді? — глибокодумно промовив Блумквіст.
— Так, дитячі пустощі не завжди безневинні. Сестри вже тоді так ворогували, що ці імена просякли якоюсь моторошною енергетикою. Знаєш, як на війні, коли символи роздимаються й набувають смертоносного відтінку.
— Це може ще й сьогодні мати значення?
— Ти маєш на увазі імена?
— Так.
Мікаел до пуття й не знав, що мав на увазі. У нього лише з’явилося туманне відчуття, що він напав на слід чогось важливого.
— Не знаю, — відказав Голґен Палмґрен. — Вони тепер дорослі, хоча не слід забувати, що то був вирішальний момент у їхньому житті, коли все змінювалось і переінакшувалось. Озираючись назад, можна припустити, що навіть найдрібніші деталі могли відіграти фатальну роль. Адже не тільки Лісбет утратила матір і потрапила до психіатричної лікарні. Камілине життя теж розбилось на дрізки. Вона позбулася своєї домівки, а батько, яким вона так глибоко захоплювалася, дістав важкі опіки. Залаченко, як ти знаєш, так до кінця й не оклигав після бензинової бомби Лісбет, а саму Камілу віддали в названу сім’ю, дуже далеко від того світу, де вона була незаперечним центром, їй це, певно, теж завдало страшного болю, і я нітрохи не сумніваюся, що вона й досі всією душею ненавидить Лісбет.
— Мабуть, ваша правда, — погодився Мікаел.
Голґер Палмґрен відпив ще коньяку.
— Як я й сказав, не можна недооцінювати той період їхнього життя. Поміж сестрами точилася повномасштабна війна, і вони, я чомусь так гадаю, обидві усвідомлювали, що все от-от вибухне. Думаю навіть, що вони були готові до цього.
— Але кожна по-своєму.
— О так. Лісбет мала блискучий розум, і в її голові щомиті виникали нові пекельні плани й стратегії. Проте вона діяла сама. Каміла гостротою думки не відзначалась у звичайному розумінні. Вона ніколи не мала здібностей до навчання, не вміла абстрактно мислити. Однак вона, як ніхто, вміла маніпулювати. Уміла прив’язувати до себе людей і використовувати їх.
Тому вона ні хвилини не була сама. Коли Каміла виявляла, що Лісбет добре розуміється на чомусь такому, що може становити небезпеку, то зроду не намагалась розібратися в цьому самотужки, бо знала: змагатися з сестрою їй не до снаги.
— Що ж вона тоді робила?
— Тоді вона знаходила людину, а ще краще кількох людей, які розумілися на справі. От з допомогою саме таких помічників вона й завдавала удару у відповідь. Навколо неї завжди були посіпаки. Але, вибач, я забіг наперед…
— Так. А що сталось із Залаченковим комп’ютером?
— Лісбет, як я вже сказав, бракувало стимулів. Крім того, вона погано спала. Лежачи ночами без сну, дівчинка потерпала за матір. Після згвалтувань в Аґнети були важкі кровотечі, але до лікаря вона не йшла. Либонь, соромилася. Часом вона вкидалася в глибоку депресію. Іноді їй несила була ходити на роботу чи піклуватися про доньок, і Каміла зневажала її ще більше. Вона казала, що мати — слабка нікчема. А в її світі, як я вже згадував, бути слабаком уважалося за найгірше. Лісбет, навпаки…
— Так?
— …бачила в матері найдорожчу для себе людину. Матір вона любила над усе в світі. Мабуть, тільки її вона й любила. І бачила жахливу несправедливість, думаючи про це ночами. Звичайно, Лісбет була лише дитиною. Однак вона все більше переконувалась у тому, що ніхто, крім неї самої, не зможе захистити матір від смертельних побоїв. Отак вона розважала над цим і багато над чим іще, а тоді встала — звісно, дуже обережно, щоб не розбудити Камілу. Може, вона хотіла взяти щось почитати, може, просто не витримала власних думок… Байдуже. Головне, що її погляд упав на комп’ютер, який стояв коло вікна. На той час вона навіть не знала, як його вмикати, але їй усе ж таки вдалося це зробити. Комп’ютер немовби шепотів їй: «Розгадай мої таємниці». Попервах вона далеко не просунулася. Потрібен був пароль, і вона раз по раз намагалася його підібрати. Батько називав себе Зала — Лісбет спробувала і Zala, і Zala666, і всякі такі інші комбінації. Одне слово, все, що тільки могла вигадати. Але в неї нічого не виходило. Думаю, це тривало ще дві-три ночі. А якщо Лісбет де й спала, то в школі або вдома по обіді. І от якось уночі Лісбет згадала німецьку фразу, що її батько написав на маленькому клаптикові паперу в кухні: «Was mich nicht umbringt, macht mich starker».[39] Тоді це для неї нічого не значило, та вона розуміла, що для батька фраза важлива, тож спробувала використати її. Проте знову нічого не вийшло — там було дуже багато букв. Відтак вона спробувала прізвище автора цієї цитати — Ніцше, і раптом пробралася всередину. Для неї відслонився новий, загадковий світ. Згодом вона описуватиме це як мить, що назавжди її змінила. Розтрощивши зведену перед нею перепону, вона виросла, діставши змогу досліджувати таємниці. Одначе…