Стокгольм о цій порі був досить безлюдний. Негода стихла, проте на воді все ще біліли гребені хвиль. Блумквіст глянув на готель «Ґранд» на другому боці вулиці, роздумуючи, чи не слід йому махнути рукою на зустріч з паном Нідгемом і їхати просто до Лісбет. Або принаймні послати туди поліційне авто. Ні, вчинити так, не попередивши її, він не може. Ще один витік може стати фатальним. Мікаел знову запустив програму «Тріма» й написав: «Організувати допомогу?»
Відповіді не було. Навіть коротенької.
Заплативши водієві, журналіст задумливо висів з таксі й через обертові двері пройшов до готелю. Було двадцять хвилин на п’яту ранку — Блумквіст прибув на сорок хвилин раніше. Ще, либонь, ніколи й нікуди він не приходив на сорок хвилин раніше. Але його їдьма їла тривога, тому, перш ніж залишити телефони в реєстраційному столі, Мікаел знову набрав Еріку. Він попросив її достукатися до Лісбет і підтримувати зв’язок з поліцією, а також діяти на власний розсуд.
— Коли дізнаєшся щось особливе, телефонуй до готелю «Ґранд», у номер пана Нідгема.
— А хто це?
— Чоловік, що прагне зустрічі зі мною.
— О такій порі?
— О такій порі, — повторив він і рушив до реєстраційного столу.
Едвін Нідгем зупинився в шістсот п’ятдесят четвертому номері. Мікаел постукав. Двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік, від якого тхнуло потом і люттю. Тепер між ним і добродієм на фото з риболовлі було стільки ж схожого, скільки між диктатором з похмілля і його стилізованою скульптурою. У руці Ед Нідгем тримав склянку з напоєм. Він мав похмурий, нечупарний вигляд і трохи скидався на бульдога.
— Пан Нідгем? — спитав Блумквіст.
— Ед, — відповів Нідгем. — Вибач, що потурбував тебе о такій ранній порі, та це терміново.
— Я так і подумав, — сухо промовив Мікаел.
— Здогадуєшся, про що я хочу поговорити?
Блумквіст похитав головою і сів на диван. Поряд на столі стояла пляшка джину й кілька маленьких пляшечок тоніку «Швепс».
— Звісно ні. Та й звідки тобі знати? — сказав Нідгем. — З другого боку, з такими хлопцями, як ти, ніколи нічого не відаєш напевно. Я перевірив тебе. Маю признатися, що ненавиджу лестощі: від них лишається паскудний присмак у роті. Але ти досить видатний представник своєї професії, чи не так?
Мікаел вимушено всміхнувся.
— А можна ближче до суті? — спитав він.
— Розслабся. Говоритиму максимально чітко. Гадаю, ти вже знаєш, де я працюю.
— Не зовсім, — чесно відповів Блумквіст.
— У Палаці загадок, у SIGINT city.[43] Я працюю у світовій плювальниці.
— АНБ.
— Точно, бляха. Ти хоч уявляєш, яким прибацаним на всю голову треба бути, щоб воювати з нами, Мікаеле Блумквісте? Уявляєш?
— Досить добре уявляю, — відказав Мікаел.
— А знаєш, де, на мою думку, місце твоїй подружці?
— Ні.
— Власне, за ґратами. Довічно!
Блумквіст зобразив на обличчі щось схоже на спокійну, стриману усмішку. Та насправді думки його гарячково закрутилися. Невже Лісбет справді гакнула АНБ? Ця здогадка вжахнула чоловіка. Отже, Лісбет не лише переховується від убивць, що йдуть її слідом, а ще й нацькувала на себе ударну армію американських спецслужб? Це здавалося… а чим це взагалі могло здаватися? Тільки цілковитим божевіллям.
Лісбет завжди вирізнялася звичкою аналізувати всі можливі наслідки, перш ніж робити щось. Вона зроду не діяла імпульсивно чи нерозважливо, тому Мікаел не міг собі уявити, що дівчина зважилась би на такий ідіотський вчинок, як злом АНБ, коли б був хоч найменший ризик її викрити. Звичайно, Лісбет іноді наражалась на небезпеку, але ризики завжди були варті того. Журналіст відмовлявся вірити, що дівчина влізла в мережу АНБ лише для того, щоб її обвів круг пальця дратівливий бульдог, який оце стояв перед ним.
— Гадаю, ти поспішаєш з висновками, — промовив Блумквіст.
— І не мрій, чуваче. Але ж ти, певно, чув, що я вжив слово «власне».
— Чув.
— Диявольське слівце, чи не так? Його можна вживати, як заманеться. Я, власне, не п’ю вранці, і все ж стою оце зі склянкою трунку в руці — ха-ха! Я веду до того, що ти можеш урятувати шкуру своєї подружки, якщо пообіцяєш допомогти мені в кількох справах.
— Слухаю, — відповів журналіст.
— От і чудово. Однак спершу я хочу мати гарантію, що ти не покликатимешся на мене як на своє джерело.