Голцер уже більше не тямив, що діється. Знав тільки, що його побили. І хто? Якась дівка? Усвідомлення цього стало частиною його болю, коли він, заплющивши очі й важко дихаючи, лежав на підлозі серед скляних скалок і власної крові. Він сподівався, що от-от усе скінчиться. Та коли Ян розплющив очі, то, на свій подив, знову побачив жінку. Вона тут. Хіба вона не пішла звідси? Ні, вона стояла просто біля стола на тонких хлоп’ячих ногах і щось робила. Тоді він щосили напружився, щоб устати. Свого пістолета він не знайшов, проте зумів сісти й тут-таки вловив, що у вікні майнув Орлов. Голцер знову спробував напуститися на неї. Та марно.
Жінка неначе вибухнула. Вона схопила кілька аркушів паперу, з несамовитою силою рвонула на терасу й просто звідти кинулася в густе море дерев. За мить у темряві пролунали постріли, і Ян пробурмотів нишком, немовби бажаючи допомогти: «Убийте цих виродків». А насправді пособити він уже нічим не міг. Йому насилу вдалося звестися на ноги. Він був негоден навіть цікавитися метушнею, яка зчинилася надворі, а лише хитливо стояв, думаючи про те, що Орлов з Вілтоном таки застрелили жінку й хлопчика. Голцер намагався радіти цьому успіхові, сприймаючи його як реабілітацію.
Цілком зосереджений на тому, щоб утриматися на ногах, він мляво похилився на стіл, що стояв перед ним. Там лежала купа паличок крейди й аркушів паперу. Ян дивився на них, нічого до пуття не розуміючи. Потім немов кіготь устромився йому в серце. Він побачив, як злий демон з блідим обличчям підніс руку, щоб убити. Минуло кілька секунд, поки Голцер уторопав, що демон — то він сам, і його пойняв жах, змусивши здригнутися.
Проте відірвати очей від малюнка Ян не міг: малюнок наче загіпнотизував його. Придивившись, він помітив унизу якесь рівняння, а вгорі — недбалий, карлючкуватий напис:
Mailed to police 04.22!
Розділ 27
Коли Арам Барзані зі шведських сил швидкого реагування о четвертій п’ятдесят дві зайшов у будинок Ґабрієлли Ґране, то побачив великого, одягненого в чорне чоловіка, що лежав на підлозі біля круглого кухонного стола.
Арам обережно наблизився. Будинок видавався пустим, однак ризикувати не хотілося. Зовсім недавно їх повідомили, що тут нагорі точиться стрілянина. Зокола, з прискалків схилу, долинали збуджені голоси колег.
— Сюди! — кричали вони. — Сюди!
Арам не розумів, що відбувається, і на мить завагався, чи бігти йому до них. Кінець кінцем, він вирішив лишитися й перевірити, в якому стані чоловік на підлозі. Усюди було бите скло й видніла кров, а стіл був усипаний роздертим на клапті папером і розтертою на порох крейдою. Чоловік лежав горілиць і кволими рухами руки хрестився. Він щось бурмотів — либонь, молитву. Мова скидалася на російську. Арам уловив слово «Ольга» і сказав чоловікові, що медики вже в дорозі.
— They were sisters,[46] — відповів чоловік англійською.
Але це звучало так розгублено, що Барзані не надав тим словам аніякісінької ваги. Натомість він обшукав одягчоловіка й переконався, що той неозброєний і, очевидно, поранений у живіт, бо светр просяк кров’ю. Чоловік мав підозріло блідий вигляд. Барзані спитав, що тут сталося. Спершу не було жодної відповіді. А тоді чоловік просичав англійською ще одне дивне речення:
— My soul was captured in a drawing.[47]
Здавалося, він от-от знепритомніє.
Арам постояв ще кілька хвилин, щоб переконатися, що чоловік не зможе завдати їм клопоту, та, почувши, що бригада швидкої допомоги вже на підході, покинув пораненого й спустився на скелі. Він хотів дізнатися, чому кричали його колеги. Сніг і далі падав. Було слизько й холодно. Внизу чулися голоси і звуки автомобілів, що під’їжджали до схилу. Було ще темно й погано видно, всюди лежало каміння й стирчало соснове гілля. Драматичний пейзаж і досить крутий косогір. Воювати на такій місцевості явно нелегко, і Арама охопили лихі передчуття. Ураз стало напрочуд тихо, і він не розумів, куди поділися колеги.
Однак вони були неподалік, просто біля урвища, за розложистою осикою. Знайшовши їх, Арам здригнувся. Він зробився сам не свій і відчув страх, побачивши, як вони затопили в землю серйозні погляди. Що ж там таке? Невже хлопчик-аутист мертвий?
Арам повільно рушив уперед, думаючи про своїх хлопчиків, їм уже шість і дев’ять років, і вони до нестями захоплені футболом. Ні в що інше не грають і ні про що більше не говорять. Їх звуть Б’єрн і Андерс. Він та його дружина Ділван дали своїм дітям шведські імена, вважаючи, що це допоможе їм у житті. Що ж то за люди такі, які їдуть сюди, щоб убити дитину? Його охопила раптова лють. Але за мить поліціант полегшено зітхнув.