У Блума задзвонив мобільний телефон, і вони обидва здригнулися. Почасти тому, що Блум змінив мелодію дзвінка на досить екстремальний варіант пісні «Задоволення»,[20] а насамперед, звичайно ж, через те, що ніч, буря й довколишня безлюдність зробили їх полохливими. Та ще й телефон Блум тримав у кишені штанів. А що вони сиділи на чоловікові дуже щільно, бо черево від усіх цих гульбищ неабияк збільшилося, то йому був потрібен час, щоб дістати його. Закінчивши телефонну розмову, поліціант мав збентежений вигляд.
— Що сталося? — спитав Флінк.
— Балдер побачив чоловіка, якогось спритного виродка.
— Де?
— Біля дерев за сусідським будинком. Хлопець, мабуть, прямує до нас.
Петер і Дан вийшли з машини. Цієї довгої ночі вони опинялися на свіжому повітрі вже багато разів, але так холодно їм ще не було. Мороз проймав їх аж до кісток, і з хвилину вони просто стояли, ніяково поглядаючи то праворуч, то ліворуч. А тоді вищий на зріст Петер узяв командування на себе і звелів Данові залишатися на дорозі, доки він сам спуститься до води.
Йому треба було зійти з невисокого пагорба, що простягався вздовж дерев’яного паркану й невеличкої алеї з недавно посадженими деревами. Снігу вже нападало досить багато, було слизько, а внизу бурхало море — затока Баґенсф’єрд, як здавалося Петерові. Він чудувався, що вода ще не замерзла. Можливо, через сильні хвилі. Буря шаленіла, і Блум вилаявся на неї й на нічні чергування, що руйнували його чудовий сон. Проте він спробував виконати свою роботу — можливо, не зі щирого серця, та все ж…
Він став прислухатися до звуків і озиратися довкола, але попервах не помічав нічого особливого. Було темно. Горів лише один ліхтар просто посеред причалу, і Петер рушив униз повз звіяний вітром садовий стілець. Наступної миті крізь величезне вікно він побачив Франса Балдера.
Балдер стояв у глибині будинку, напружено схилившись над великим ліжком. Можливо, він поправляв ковдру — важко було сказати. Здавалося, ніби Франсова увага була прикута до якоїсь маленької деталі в ліжку, і Петер тут був ні до чого. Йому належало обстежувати подвір’я. Проте щось у Балдерових рухах його захопило і на секунду чи дві він утратив пильність.
Коли Петер повернувся до дійсності, в нього виникло моторошне відчуття, ніби його хтось розглядає. Він швидко розвернувся й метнув очима туди-сюди, але нічого підозрілого виявити не зміг і вже почав заспокоюватися, аж раптом уловив відразу дві речі: раптовий рух коло блискучих сталевих сміттєвих контейнерів попід парканом і звук автівки на дорозі. Машина зупинилась, і в ній відчинилися двері.
Власне, нічого вартого уваги. Біля сміттєвих контейнерів цілком могла пробігти якась тварина, і навіть пізно вночі сюди можуть приїздити машини. А проте Блум напружився всім тілом і якусь мить просто розгублено стояв на місці. Аж тут почувся Данів голос:
— Хтось іде!
Петер не ворушився. Він відчував, що за ним спостерігають, і майже несвідомо намацав біля стегна табельну зброю, подумавши раптом про свою матір, колишню дружину й дітей, ніби от-от справді має статися щось серйозне. Дан знову закричав, тепер уже з ноткою відчаю:
— Поліція! Ані руш!
Петер побіг до дороги, хоча досі не був упевнений у правильності свого вчинку. Він не міг позбутися відчуття, що залишив біля сталевих сміттєвих контейнерів щось загрозливе й неприємне. Але раз його колега так кричить, то вибору нема, і Петерові навіть полегшало на душі. Він злякався більше, ніж хотів визнавати, тому поспішив уперед і, спотикаючись, вихопився на дорогу.
Удалині Дан гнався за чоловіком, що тікав похитуючись. Той мав широку спину й надто легкий, як на теперішню погоду, одяг. І хоч Петерові спало на гадку, що цього типа годі назвати спритним виродком, проте він побіг слідом. Досить швидко вони з Даном повалили втікача на землю біля рівчака, зовсім поруч із двома поштовими скриньками й маленьким ліхтарем, що слабо освітлював усю сцену.
— Хто ти, в біса, такий? — напрочуд агресивно заревів переляканий Дан.
Чоловік дивився на них розгубленими й водночас нажаханими очима. Він був без кепки, волосся й щетину на підборідді вкривав іній, і з усього було видно, що він змерз і взагалі почувався паскудно. Та головне — в його обличчі було щось неймовірно знайоме.