— Привіт, кралечко. Де пропадала?
— Робила дещо тяжко незаконне.
— Можу собі уявити. Певно, вибивала лайно з членів якоїсь банди байкерів чи щось таке.
Та Лісбет навіть не відповіла на цей жарт. Просто похмуро попрямувала в роздягальню, і тоді Обінце, знаючи напевно, що дівчина терпіти цього не може, заступив їй дорогу і глянув просто в обличчя.
— У тебе страх які червоні очі.
— У мене страх яке похмілля. Геть з дороги!
— Тоді я не бажаю тебе тут бачити, ти це знаєш.
— Skip the сгар.[22] Я хочу, щоб ти вибив з мене це лайно, — пирхнула дівчина.
Вона рушила далі, передяглася й повернулася назад у мішкуватих боксерських шортах та білій сорочці з чорним черепом на грудях. І хлопець не мав іншої ради, як вибивати з неї лайно.
Він пресував Лісбет, аж поки та тричі виблювала в сміттєве відро, і шпетив її гнилим словом як тільки міг. У відповідь вона теж відлаювалася на всю губу. А тоді просто пішла, передяглася й покинула залу, навіть не попрощавшись. Обінце почувався спустошеним, як майже завжди в такі хвилини. Можливо, він був у Лісбет навіть трішки закоханий. Принаймні точно небайдужий до неї. Та й хіба може не зачепити дівчина, яка так боксує?
Останнє, що він бачив, були її литки, коли вона піднімалася сходами нагору, а тому Обінце не міг знати, що, вийшовши на Горнсґатан, Лісбет відчула, як світ у неї перед очима схитнувся. Вона, важко дихаючи, притулилася до стіни будинку, а тоді, звівши дух, рушила далі в напрямку своєї квартири на Фіскарґатані. Опинившись удома, Лісбет випила ще одну велику склянку кока-коли й півлітра соку, завалилася на ліжко, тупо витріщаючись у стелю хвилин із десять-п’ятнадцять і думаючи про всяку всячину: про сингулярності й радіус чорної діри, про деякі особливості Шредінгерового рівняння й про Еда Нідгема.
Тільки коли світ знову повернув собі звичні барви, Саландер устала й подалася до комп’ютера. Хоч який опір вона чинила, а проте її змалку тягла до нього якась дивна сила, що з віком анітрохи не слабнула. Правда, цього дня Лісбет не мала великої охоти до шалених витівок. Вона лише зламала комп’ютер Мікаела Блумквіста — і остовпіла. Ще недавно вони жартували про Балдера, а тепер Блумквіст писав, що того вбили двома пострілами в голову.
— От дідько!.. — пробурмотіла вона, заходившись переглядати в інтернеті вечірні газети.
Там узагалі про це не розповідалося явно. Але здогадатися, що в замітках про шведського академіка, застреленого в себе вдома в Салтшебадені йшлося саме про Балдера, було нескладно. На той час поліціанти тримали язики на припоні, а журналісти ще не встигли наробити шелесту — без сумніву, не зрозумівши до кінця масштабу цієї історії. Минулої ночі, очевидно, відбулися важливіші події: буря, аварійне відімкнення електроенергії в усій країні, обурливі затримки поїздів, а також якісь новини у світі зірок, що в них Саландер навіть не намагалася заглибитись.
Про вбивство писали тільки те, що воно сталося приблизно о третій ранку і що поліція допитує сусідів, сподіваючись дізнатися, чи помітив хтось із них бодай щось незвичайне. Поки що поліція нікого не підозрювала, однак свідки ніби бачили біля будинку незнайомих і непевних осіб. Саме про них і потрібна була детальніша інформація. Наприкінці статті повідомлялося, що сьогодні надвечір має відбутися прес-конференція комісара Яна Бубланського. Лісбет мрійливо всміхнулась. Їм з Бубланським, або паном Бубликом, як дівчина його інколи називала, було що згадати. На її думку, розслідування йтиме доволі ефективно, якщо йому в команду не підсунуть якогось ідіота.
Лісбет знову перечитала Блумквістове повідомлення. Чоловік потребував допомоги, тому, недовго думавши, вона відповіла: «Окей». І не тільки тому, що просив саме Мікаел. Для неї то було особисте. Дівчина не відчувала скорботи, принаймні в традиційному розумінні цього слова. Хіба що злість, холодну, клекотливу лють. Попри певну повагу до Яна Бубланського, Лісбет просто так ніколи не покладалася на доглядачів закону.
Саландер звикла завжди брати все у свої руки й тепер мала вагомі причини з’ясувати, за що вбили Франса Балдера. Вона ж не випадково шукала саме його, цікавлячись виниклою ситуацією. Цілком імовірно, що професорові вороги були і її ворогами.
Усе почалося з давнього питання: чи жива ще справа її батька. Олександр Залаченко, Зала, не тільки вбив її матір і зіпсував їй дитинство. Він іще заснував і контролював злочинне угруповання, торгував наркотиками й зброєю, заробляв на експлуатації та приниженні жінок. Дівчина була певна, що таке зло ніколи не зникає, а просто змінює форму. Трохи більше року минуло з того самого дня, коли, прокинувшись на світанку в готелі «Замок Елмау» в Баварських Альпах, Лісбет почала розслідувати подальшу долю цього батькового спадку.