Я у вільній кімнаті. У моєму будинку ця кімната була кабінетом Тома. Тепер там у них дитяча, кімната з м’якими рожевими фіранками. У цьому будинку — це комора, набита паперами та теками, складена бігова доріжка та давній ноутбук фірми «Еппл». Тут стоїть коробка з паперами з цифрами — рахунки, напевно, мають відношення до бізнесу Скотта — і ще одна — зі старими поштовими листівками: чисті листівки, зі шматками офісного пластиліну на звороті, ніби колись вони висіли на стіні: дахи Парижа, діти на скейтбордах на алеї, старі шпали, порослі мохом, вид на море з печери. Я корпаюся в листівках — не знаю навіщо, що саме шукаю, я просто намагаюся втримати паніку. Намагаюся не думати про газетні статті, про тіло Меґан, яке витягують із багнюки. Намагаюся не думати про її пошкодження, про те, наскільки вона, напевно, була налякана, коли зрозуміла, що відбувається.
Я корпаюся в листівках, аж раптом щось жалить мене. Акуратний поріз на подушечці вказівного пальця, кров капає мені на джинси. Кров зупиняю краєм футболки і вже уважніше переглядаю картки. І одразу ж бачу «винуватицю»: фотокартку в рамі з розбитим склом, краї якого заплямовані моєю кров’ю.
Цей знімок я раніше не бачила. На ньому Меґан зі Скоттом, обличчя крупним планом. Вона посміхається, а він дивиться на дружину з обожнюванням. Ревнує? Скло розбилося у формі зірки, що випромінює з куточка Скоттового ока, тому дуже важко прочитати вираз його обличчя. Я сиджу на підлозі з фотокарткою в руках, розмірковую про речі, які постійно розбиваються випадково і як людині іноді не вистачає часу залагодити все. Я думаю про всі тарілки, що ми розбили, коли сварилися з Томом, про ту дірку в стіні нагорі.
Десь по той бік зачинених дверей я чую, як сміється Скотт, і моє тіло холоне. Я підводжуся, наближаюся до вікна, відчиняю, виглядаю з нього, а потім, стоячи навшпиньках, волаю про допомогу. Я кличу Тома. Безнадійно. Жалісно. Навіть якщо він якимось дивом знаходився б надворі за кілька будинків, він не почув би мене — надто далеко. Я дивлюся вниз, утрачаю рівновагу, утягую себе всередину, в животі все холоне, у горлі застигають ридання.
— Будь ласка, Скотте! — кричу я. — Будь ласка… — Ненавиджу звук власного голосу, цю підлабузницьку інтонацію, цей відчай. Дивлюся на скривавлену футболку — вона нагадує мені, що вихід є. Беру рамку з фотокарткою, перекидаю на килим, вибираю найдовший з осколків, обережно ховаю його в задню кишеню.
Чую кроки сходами. Притуляюся спиною до стіни, що навпроти дверей. У замку повертається ключ.
В одній руці Том тримає мою сумочку, шпурляє її мені під ноги. У другій — клаптик паперу.
— Ну ж бо подивіться, невже це Ненсі Дрю![9] — з посмішкою промовляє він. Вдаючи дівочий голос, читає: «Меґан втекла з коханцем, якого з цієї миті я буду позначати „К“. — Він хихотить. — „К“ заподіяв їй шкоди… Скотт заподіяв їй шкоди… — Він жужмить папірець, кидає мені під ноги». — Господи боже! Ти насправді жалюгідна, розумієш? — Він оглядається, помічає блювоту на підлозі, кров на футболці. — Чорт забирай! От дідько! Що ти накоїла? Намагалася скоїти самогубство? Зробити за мене всю справу? — Він знову посміхається. — Слід було зламати твою кляту шию, але, знаєш що… ти не варта таких зусиль. — Він відходить від дверей. — Забирайся з мого будинку.
Я хапаю сумочку, кидаюся до дверей, однак він виникає переді мною в удаваній боксерський стойці, і на мить мені здається, що він спробує мене зупинити, знову вдарить. Напевно, він помітив у моїх очах жах, тому що починає сміятися, уже відверто регоче. Я чую його сміх, навіть коли гримаю вхідними дверима в себе за спиною.
П’ятниця, 16 серпня 2013 року
Я майже очей не стулила. Випила півтори пляшки вина, намагаючись заснути, щоб припинили тремтіти руки, щоб угамувати переляк, але нічого не допомогло. Щоразу, коли починаю клювати носом, раптово прокидаюся. У мене таке відчуття, що він ось тут, у кімнаті, поряд зі мною. Я увімкнула світло та сиділа, прислухаючись до звуків, до людей, які кружляють навколо будівлі. І лише з першими променями сонця я трохи розслабилася й спромоглася задрімати. Мені наснилося, що я знову в лісі. Поряд зі мною Том, але мені однаково страшно.
Вчора ввечері я залишила Тому повідомлення. Після того як вибралася від Скотта, припустила до номера двадцять три та постукала у двері. Я була так перелякана, що мені було навіть наплювати, чи вдома Анна, чи розлютиться, коли мене побачить. Ніхто не відчинив. Тож я нашкрябала записку на клаптику паперу та кинула до поштової скриньки. Байдуже, що вона побачить — гадаю, в глибині душі я б навіть зраділа, якби вона побачила. У записці я не написала нічого конкретного: просила його про зустріч, щоб обговорити вчорашні події. Імені Скотта не згадувала, тому що не хотіла, щоб Том попрямував туди вимагати пояснень — одному богові відомо, що з цього могло б вийти.
Тільки-но дісталася додому, зателефонувала до поліції. Спершу пропустила пару келихів вина, щоб заспокоїтися. Просила з’єднати з детективом Ґаскіллом, але мені відповіли, що його немає на місці, тож довелося спілкуватися з Райлі. Зовсім не те, на що я сподівалася, — знаю, що Ґаскілл поставився б до мене люб’язніше.
— Він ув’язнив мене в себе вдома, — повідомила я. — Він мені погрожував.
Вона запитала, як довго він мене «ув’язнював». Я навіть відчувала, що «ув’язнював» вона взяла в лапки.
— Не знаю, — відповіла я. — Можливо, з півгодини.
Запала тривала тиша.
- І він вам погрожував. Ви могли б детальніше розповісти про погрози?
— Він сказав, що зламає мені шию. Сказав… сказав, що слід було б зламати мою шию…
— Йому слід було зламати вам шию?
— Він сказав, що обов’язково б зламав, якби йому не набридло.
Знову мовчання.
— Він ударив вас? Якимось чином завдав шкоди?
— Синці. Лише синці.
— Він бив вас?
— Ні, тільки хапав.
Знов мовчання.
А потім:
— Міс Ватсон, ви перебували в будинку Скотта Гіпвелла?
— Він просив завітати до нього. Сказав, що потрібно поговорити.
Вона протяжно зітхнула.
— Вас попереджали, щоб ви трималися якнайдалі. Ви ошукали його, назвалися подружкою його дружини, усілякі історії вигадували… дозвольте мені закінчити… ця людина, в кращому випадку, перебуває під величезним напруженням і надзвичайно засмучена. У кращому випадку. У гіршому — ця людина може бути небезпечною.
— Він і є небезпечним, про це я й повідомляю, заради бога!
— Це не виправдання — ви самі там крутилися, брехали йому, провокували. Ми розслідуємо вбивство. Вам необхідно це усвідомити. Ви можете завадити нашому просуванню у справі, ви можете…
— Яке до біса просування? — огризнулася я. — Ви ані на крок не просунулися! Кажу вам: він убив власну дружину. Ось фотокартка, фотокартка, де вони разом, — вона розбита. Він скажений, нестабільний…
— Так, ми бачили той знімок. Будинок обшукали. Цю фотокартку навряд чи можна вважати доказом вбивства.
— Тож ви не збираєтесь його заарештувати?
Вона знову зітхнула.
— Приходьте завтра до відділку. Зробите заяву. Будемо перевіряти. І, міс Ватсон… тримайтеся якнайдалі від Скотта Гіпвелла.
Кеті повернулася додому й побачила мене із пляшкою. Зрозуміло, вона не зраділа. Що мені їй пояснювати? Нічим виправдовуватися. Я лише сказала, що мені шкода й пішла до себе в кімнату, похмура, як підліток. А потім лежала без сну, намагалася заснути, очікуючи на дзвінок Тома. Він так і не зателефонував.
Прокидаюся рано, перевіряю телефон (ніхто не дзвонив), мию голову, вдягаюся для співбесіди. Руки тремтять, нутрощі зводить. Виходжу рано, тому що спершу ще потрібно завітати до відділку, зробити заяву. Не думаю, що моя заява чимось допоможе. У поліції ніколи не ставилися до мене серйозно, і, напевно, цього разу нічого не зміниться. Цікаво, що має трапитися, щоб мене стали сприймати більш серйозно, не просто як фантазерку.
Прямуючи до вокзалу, постійно озираюся через плече, а від раптового виття поліцейської сирени я без перебільшення підстрибую від страху. На платформі якнайближче тримаюся огорожі, пальці ковзають по залізному паркану — про всяк випадок, якщо мені потрібно буде міцно вхопитися. Розумію, це смішно, але тепер я відчуваю себе надзвичайно вразливою, коли побачила, хто він насправді. Тепер між нами не залишилося жодних таємниць.
9
Літературний і кіноперсонаж, дівчина-детектив, відома у багатьох країнах. Найвідомішим автором стала Мілдред Вірт Бенсон.