Досвід такої модернізації відбито в дискурсі раннього європейського модернізму. Елеонора Маркс, Олів Шрайнер, Вірджинія Вулф пишуть про нові структури родини, які б не принижували й не нівелювали жінку як особистість. Зинин бунт проти традиційної жіночності – всеохопний. Скажімо, класична проблема цноти тут далеко не найголовніша. На думку Зини, так зване «падіння» – «це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з другого, розпустою чоловіків». Зина пристрасно жадає розхитати весь комплекс стереотипів минулої епохи. Йдеться, зокрема, про основоположний для позитивістської доби (і особливо для українського народницького реалізму) постулат правди. Правдошукацтво й етичний максималізм належали до найпопулярніших сюжетів дев'ятнадцятого століття. Модернізм ці постулати правди й користі поставив під сумнів. Етичний максималізм поступився місцем швидше естетичному максималізмові, коли служіння красі було важливішим, ніж служіння правді та істині. Правда видається Зині оманою. «Треба, – вважає вона, – зненавидіти все правдоподібне, бо воно тільки подібне на правду, але не є правда. Ми ж шукатимемо самої тільки правди, а не її оманних подібностей». Класицистська ясність Ґете, покірна печаль його Іфіґенії, що, цілими днями дивлячись на море, тужить за домом, любою родиною тощо, – все це для героїні Домонтовича неприйнятне. Від кохання Зина сподівається не поневолення, а звільнення: «Для мене кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини – всього, що зв'язує й може зв'язати мене і волю». Але звільнення через кохання виявилося неможливим. (Героїні пізніших романів Домонтовича обиратимуть інші шляхи до звільнення від патріархальної залежності, насамперед мистецьку кар'єру.) Кохання не звільняло, а лише знуджувало. Зині здавалося, що найсуворіша патріархальна заборона, найнепорушніше табу на жіночу сексуальність, сакралізованість цноти – якраз і закривають жінці шлях до свободи. Домонтович любить демонструвати парадокси, розкривати несерйозність і дріб'язковість позірно найсерйозніших понять. Поза всім іншим, він іронізує й над Зиною, а разом з нею над цілим комплексом ідей і прийомів декадансу, над підкресленою увагою до сексуальності, до натуралістичних фізіологічних подробиць, над трафаретними (зокрема й Винниченковими) образами жінкивамп, демонічної спокусниціпогубительки, над модною еротичною белетристикою. Отож Зина лише переконалась, що суворе табу оберігає фальшиві цінності, що фізичне кохання нічого не обіцяє: «Прийти, лягти на спину, віддатись; потім піти, жаліючись на нудьгу». «Вона сподівалася, що кохання є щось більше, ніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів». Але нудьга заполонює знов. Дівчина, що шукала незвичайного й неправдоподібного, втілених у реальність гофманівських фантазій (Домонтович згадує про особливу моду на Гофмана у театральному, мистецькому середовищі впродовж 192223 років), не знаходить для себе можливостей самоствердження. Узвичаєні нагадування про працю як панацею від нудьги (цей шлях потім спробує, щоб упевнитись у його неприйнятності, Вер, пішовши на фабрику простою робітницею й на власному досвіді перевіривши облудність радянської риторики про монотонну виснажливу фізичну працю, яка нібито звільняє й підносить особистість) Зину не приваблюють. Вона знає, що буденна праця лише нівелює.
У романі є ще один персонаж, світовідчуття якого близьке до Зининого. Василь Гриб, людина «найнепотрібнішої» професії, філолог, що студіює лексичні й фонетичні зміни в українській мові XIV–XV століть, сповідує релігію антипрагматизму. Як і для Зини, для нього має сенс лиш недосягнуте. Те, чим можна володіти, втрачає принадність. Він мріє про «антитоксин практичності й тверезості», і пристрасний порив до мети, шлях до здійснення вважає важливішим для людини, ніж сама мета. Якраз дивакуватий Гриб єдиний зміг зрозуміти Зину. Він застерігає Іполіта Миколайовича від недовіри до дівчини. Бажання «захистити честь» жінки, яка віддалась чоловікові, через одруження, «щоб на неї не лягла жадна пляма людського злого поговору», оцінюється як «вираз невіри в її сили». Зина достатньо сильна, щоб не потребувати опіки з боку чоловіка. Це Гриб проникливо підказує надто тверезому й логічному в своїх розмислах Варецькому, що Зина, можливо, «віддалася не так із почуття кохання, як тільки з бажання знищити самий натяк на шлюб». І коли настоювати на шлюбі, «вона почне думати, що їй треба зробити ще якийсь дальший, ще дивовижніший крок, щоб повороту назад уже не було остаточно».
Зина цей крок зробила, навіть два. Вона «віддалась двірникові», стала повією, але всі ці спроби порвати з патріархальною жіночою несвободою оберталися лише новою залежністю. Шлях до звільнення, можливо, слід було шукати деінде. Фінал «Дівчини з ведмедиком» найпохмуріший, порівняно з іншими романами Домонтовича. У «Докторі Серафікусі» й «Без ґрунту» він ствердить, що шлях до свободи й самореалізації відкритий принаймні для обдарованої жінки. Цією можливістю скористалися і співачка Лариса Сольська, й акторка Вер Ельснер.
Втім, ця емансипаційна проблематика «нової жінки» пов'язана, як бачимо, у романі з ширшими концепціями модернізації культури, з підривом, деструкцією основоположних патріархальних цінностей і стереотипів. Уже йшлося про романний простір як простір гри. І в цю ігрову мінливість, взаємозамінність і взаємопідмінність включені усі поняття й цінності. Зинин емансипаційний радикалізм так само є предметом легкої іронії, як і патріархальна раціоналістичність її опонентів. Чи не найважливішим у творі є висновок про ірраціональність і неоднозначність усіх можливих тверджень, підрив однозначності, раціоналістичного модусу правди як таких.
Саме для цього в композицію роману введені дещо чужорідні, здавалося б, лінії. Розповідь про вбивство Буцьким своєї дружини пришита до основного сюжету білими нитками, без жодних спроб ті нитки від читача приховати. Але все ж це ще одна любовна історія у любовному романі. Микола Буцький, кохаючи дружину до самозабуття, хоче врятувати її від страждань. Не маючи ніякої змоги вилікувати смертельно хвору, він вбиває її, щоб уберегти від болю, і йде відбувати покарання. Ось, здавалося б, приклад цілковитого самозречення задля коханої людини, зразок чистої самопожертви. Але оповідач подає й ще одну версію того, що сталося: вбивство здійснене з корисливих міркувань, щоб не платити хворій дружині аліменти в разі розлучення, бо жебрак Буцький десь має приховане золото. З точки зору Варецького, обидві версії, зрештою, не заперечують одна одну: «Я ані на хвилину не сумніваюсь, що думка за можливі майбутні аліменти, за матеріальні пожертви, за скруту повинна була зберігатись у Буцького». З посиланням на Жоржа Дюамеля Варецький стверджує, що грошове питання завжди наявне і «тільки мільйонер може претендувати на святість».
Ця виняткова у своєму трагізмі історія, що демонструє відносність будьяких етичних абсолютів, відтінена ще одною сценкою, яку можна вважати своєрідним інваріантом історії Буцького. Побачивши на вулиці літню жінку, яка турботливо супроводжувала на слизькій вечірній вулиці свою немолоду вже вагітну дочку, оповідач навіть позаздрив довершеній ідилії людського взаєморозуміння й любові. Проте й ці почуття легко здемаскувати, за турботами про дочку можна побачити і материнський егоїзм, прагнення уникнути необхідності піклуватися про неї в разі травми.
Концепція відносності усіх цінностей та імперативів, неминучість інтерпретаційного розриву в залежності від точки зору різних спостерігачів і поціновувачів у романі обґрунтовується й теоретично. Таким обґрунтуванням служить згадка про Мак'явеллі та описану ним історію Раміра д'Орко. Мак'явеллі з однаковим красномовством повчав, як бути доброчесним та як «піддурювати, зраджувати і вбивати», був «гарним сім'янином», «людиною великодушною й шляхетною» і водночас радником Чезаре Борджіа у роки вчинення тим найжахливіших злочинів. Якраз Мак'явеллі наголошував відносність таких умовних понять, як любов, милосердя, жорстокість… Любов буває виснажлива й сувора, «жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухості людини гуманної й лагідної». Ірраціональність історії людської поведінки однаково вражають.