Обираючи сюжети своїх романізованих біографій, Домонтович також цікавився переломними, кризовими історичними періодами, складними, роздвоєними, непересічними особистостями, тими, хто «випадає» зі свого часу, випереджає його чи йому протистоїть. Цей жанр приваблював можливістю синтезу, поєднання елементів наукового й художнього дискурсу. «Аліна й Костомаров» (1929) та «Романи Куліша» (1930) – це твори, написані на основі матеріалів, зібраних Віктором Петровим для дисертаційного дослідження про Куліша. Саме тут виразно окреслилася тема алієнації, безґрунтянства, особливо важлива для його наступних романів. Пантелеймон Куліш – це «піонер з сокирою важкою» у безлюдній пущі, це національний пророк без нації, громадський діяч та ідеолог – без громадянства. Самопочуття людини, яка, за автохарактеристикою самого Куліша, «зійшла з рейок», опинилася на марґінесі епохи, – дуже цікаве й близьке людині рубежу двадцятихтридцятих років, модерністові, що мусить якось адаптуватися до соцреалістичної епохи. Куліш суперечливий і непослідовний, це «людина без синтезу». Під пером Домонтовича Кулішева біографія також стає варіантом любовного роману. Авторові цікаво через стосунки свого персонажа з жінками, через його «педагогічну еротику» аналізувати психологічну й ідеологічну роздвоєність Куліша, його половинчатість, компромісність, намагання не так любити, як «просвіщати» жінок.
Незавершеною зосталася романізована біографія Марка Вовчка «Мовчуще божество». Але й попри незавершеність, це один з найцікавіших текстів у прозі Домонтовича. «Жоржзандизм» Марка Вовчка якось не вписувався у канонічний портрет борця з кріпацькою неволею й збирача фольклорних скарбів. Домонтович робить чи не єдину спробу деконструювати, розчаклуватиоживити іконописний образ. Марко Вовчок, цей «Моцарт любовних історій» шістдесятих років, легко долала умовності патріархального суспільства. Чи не кожен з чоловіків (і то видатних чоловіківсучасників!), що були в неї закохані, бажав, аби ця незвичайна жінка належала лише йому. «Вона ж, – пише Домонтович, – бажала належати лише собі».
Розвиваючи мотиви «Дівчини з ведмедиком», автор і в «Мовчущому божестві», і в «Романах Куліша», і в повісті «Аліна й Костомаров» намагається простежити, як, через які чинники стиль епохи впливає на стиль почуттів, взаємин, любовних стосунків. Між іншим, такий аналіз «механізму» кохання також служить руйнуванню романтичного стереотипу божественної, вічної, невмирущої любові. У Домонтовича кохання стає частиною дискурсу, однією з мовних практик. Мова, наявні мовні засоби й загальноприйняті риторичні закони великою мірою визначають параметри любовного почуття, стиль, зовнішню форму любовного роману. «Кожна епоха, – підсумовував у післямові до тритомника Домонтовича Юрій Шерех, – приносить свої моди не лише в пошитті одежі й черевиків, а і в способах мислення й поведінки. Певною мірою вона визначає й стилі кохання».
Мала проза Віктора Домонтовича датована переважно сороковими роками. Серед невеликих романізованих біографій варто вирізнити «Франсуа Війона» та белетризовану оповідь про Ван Ґоґа «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі». Вони присвячені митцям, чия творчість розвивалася, відповідно, на порубіжжі Середньовіччя й Нового часу та на межі, що відділяла Новий час від «Нашого часу», який в історіософії Домонтовича корелюється з Середньовіччям, а не з ренесансними цінностями. «П'ятнадцяте століття було початком нової епохи. Двадцяте її кінцем. В п'ятнадцятому столітті людство ствердило себе. В двадцятому столітті воно повстало проти себе. В п'ятнадцятому столітті воно усумнилося в Бозі, в двадцятому столітті – в собі». Війон – поет, що «опинився несподівано для себе на роздоріжжі двох епох». Досі поезія говорила про Боже, Війон був першим поетом, який оспівував земне, сьогосвітнє, занадто людське життя у всіх його трагічних протиріччях. Цей поет, якого суспільство штовхає на шлях злочину, прирікає на злигодні й голод, уже не мав віри ні в що, крім своїх віршів. Він закладав перші камені в той людський лад, який поступово витворювався в нову епоху.
Доля Війона так само трагічна, як і доля іншого генія переломного часу, Ван Ґоґа, котрому судилося втілити у своїх картинах болісне відчуття кінця епохи, коли цей трагізм завершення, вмирання старої гуманістичної культури ще не дозволяв побачити навіть віддалені контури нового культурноісторичного циклу. Розрив здавався кінцем, обривом, світ, не осяяний ніяким божественним началом, уявлявся непроглядною ніччю.
Твори Домонтовича – це часто тексти з подвійним дном. Автор дбає про викінченість сюжету, який може захопити читацьку увагу, про виразність індивідуальних характеристик персонажів. Проте сюжет цікавить його не сам по собі, а як засіб для розгортання певної філософської колізії, для віднайдення складних і разючих аналогій між віддаленими історичними епохами, часовими відрізками, подіями. Парадоксальне зближення контрастних понять і оцінок, гра з офіційними ідеологічними, культурними, жанровими, стильовими й мовними канонами витворює у тексті складне плетиво мотивів, відсилок, перегуків, інтелектуальних загадок для підготовленого читача. У цьому сенсі можна говорити про елементи постмодерного письма у прозі Домонтовича.
Його формальні експерименти особливо цікаві у малих жанрах. Скажімо, «Приборканого гайдамаку» автор визначив як «новелу з кільцевим сюжетом». Роздвоєність свідомості головного героя, селянського повстанця, що став слухняним знаряддям високої політики і виступив проти колишніх товаришів по зброї, продемонстровано через введення віртуального співрозмовника. «Двоїлося. Двоїлося почуття. Двоївся він сам. Світ роздвоювався на дві частини. Тривога охоплювала його, нудьга, од якої хотілося вити, як дикому звірю. Але коли це надходило до нього, він уже не знаходив порятунку. Хто міг би сказати йому, чи це не він іде тепер по підземному ходу з ліхтарем у пітьмі, рахує кроки, згадує, в який бік йому звернути, лічить сходинки, що ведуть його вгору, натискує на камінь… Сава хоче кричати від жаху, бо він не знає тепер, хто він, де він і що з ним». В окремі моменти важко з певністю сказати, чи ми чуємо суперечку двох внутрішніх голосів, двох «я» Сави Чалого, чи справді до нього через потаємний хід завітав повстанець Гнат Голий, щоб покарати за зраду. Постріл, який обірвав життя героя, можна сприйняти і як акт самогубства, і як вбивство, здійснене рукою прийшлого месника. У новелі «Спрага музики» автор використовує ряд композиційних новацій, вдається до гри з різними точками зору, аби передати враження, викликані поезією й музикою, викликати суґестивний ефект. У багатьох творах маємо досить складну оповідну структуру. Часто вводяться документальні уривки, приховані цитати, сплітаються вибагливі ланцюги асоціацій.
Брак інтелектуальної, філософської прози в українському письменстві завжди відчувався дуже гостро. Наш запізнілий пасеїстський романтизм, риторику якого так і не змогли подолати непослідовні українські модерністи, у XX столітті вже ставав естетичним тупиком. Утвердження жанру інтелектуального роману, пов'язане насамперед з іменами Валер'яна Підмогильного та Віктора Домонтовича, було надзвичайно важливим для модернізації літератури, оновлення стильового канону. Завданням модернізації служило уже саме розширення тематичних, часових, навіть суто «географічних» рамок. Райнер Марія Рільке, Франсуа Війон, Йоганн Кеплер, Франциск Ассізький стають персонажами повістей і оповідань Домонтовича.
Мотиви, постаті, образи, взяті з різних європейських літератур, увіходили в тексти Домонтовича цілком органічно. І український культурний процес він так само бачив невід'ємним від загальноєвропейських процесів. У нашій власній літературній історії його здебільшого цікавили західники, культуртреґери. Це західництво було, знаємо, визначальним як для кола київських неокласиків, до якого належав Віктор Петров, так і для мурівських інтелектуалів. Зокрема, прагнення показати нерозривність українських культурних процесів із загальноєвропейськими тенденціями зближувало кількох найталановитіших мурівських прозаїків, якот Домонтовича, Косача, Костецького.