Життєвий шлях Віктора ПетроваДомонтовича можна аналізувати, якщо йти за його ж власними твердженнями про відносність будьяких ціннісних суджень, у різних системах координат. Належав до літературного покоління, творча самореалізація якого відбувалася за найнесприятливіших зовнішніх умов. Повторюся, що вибирати можна було лише між роллю жертви і ката, стоїчного мученика і юди, каторжника й улесливого придворного співця. Найбільші поети епохи, Рильський, Тичина, Бажан, зраджували музі задля служіння політичній злобі дня. Всі вони якось співпрацювали з режимом. Віктор Петров так само мусив поступатися принципами. Посади в академічній ієрархії, співпраця з НКВСКДБ, розвідницька місія… Після повернення до Радянського Союзу в еміґраційній пресі не бракувало звинувачень у зрадництві, дволикості, підступності. Коли не відходити від традиційної моралі (в українському випадку це до того ж максималістська мораль стоїчних борців, мучеників ідеї у ворожій облозі), то всі згадані звинувачення виглядають слушними. В нашому національному пантеоні загалом якось більше увінчували мучеників, ніж переможців.
Але для Петрова існувала, схоже, інша система відліку. Для нього, як послідовного модерніста, мистецтво було таки вищим, ніж мораль, і тим більш незрівнянно вищим за ідеологічну цноту. Про незаплямовану біографію Домонтовича він дбав пильніше, ніж про бездоганний життєпис Віктора Платоновича Петрова. Блискучий інтерпретатор Лесі Українки, він, очевидно, розділяв її твердження про слова як єдино значущі поетові діла. Судитимуть його по написаному. (До речі, і як науковець Петров майже не піддавався кон'юнктурному тискові. Такі його праці, як «Етногенез слов'ян», «Скіфи. Мова і етнос», належать до значних досягнень української гуманістики XX століття.) І коли стати на таку точку зору, то мусимо визнати цього письменника найпослідовнішим естетом і жрецем мистецтва. Петров був людиною культури. Це якраз і єднало «шостого у ґроні» з неокласиками, хоча в стильовому плані його експресивна, іронічна проза досить далека від неокласичних строгих контурів і довершеної пластики зображення. І якраз усвідомлення неперебутності культурних, естетичних вартостей, відчуття приналежності до багатовікової європейської традиції (він один із небагатьох у своєму поколінні, для кого ця приналежність була органічною й самоочевидною) визначало для нього підпорядкованість усіх інших понять – ідеологічних, моральних тощо.
Його творчість – винятковий зразок незалежності митця від суспільства, від украй несприятливих зовнішніх обставин. В обстоюванні такої незалежності був навіть максималістом, риґористом. Адже вбивство у квітні 1949 року Домонтовича, прозаїка, якому ніби заповідалося ще кілька десятиліть активної творчої праці, було, мабуть, актом не безболісним. Щоправда, зоставалися інші засоби творчого самовияву, праця археолога, культуролога.
Незважаючи на всі еміґрантські мандри, бездомність у прямому й переносному розумінні, домом буття, в який не проникав бруд підлої епохи, зоставалася мова, слово як смисл існування і як його остаточне виправдання.
Віра Агеєва
Дівчина з ведмедиком
Розділ І
Якось восени року 1922ого, у вересні, а може й пізніш, у жовтні чи листопаді, завітав до мене Семен Кузьменко.
Скоріше, це було в листопаді, бо я пам'ятаю – бляшана «буржуйка» палала, і на вогні кипів чайник. Я стояв коло червоної, гаряче розпеченої грубки й стежив за чайником, щоб вода, закипівши, не вибігла. Одночасно ложкою мішав у сковорідці ячмінні зерна. У мене вийшов запас ячмінної кави, і треба було приготувати новий. Картопля в каструлі вже зварилась; я одставив каструлю вбік, і вода, паруючи, поволі остигала.
В кімнаті було темно, холодно й вогко. Пахло підпаленим перепеченим ячменем. Іноді зерно з тріском репалось і лушпайки розліталися на всі боки. На шворці, простягненій од шафи до стіни, сохли коло грубки випрані сорочки й ганчір'я. На столі сіріла купа учнівських зошитів, що їх уже давно слід було перевірити й повернути учням.
Коли, постукавши в двері, на мій вигук: «Можна!», увійшов до хати незнайомий мені військовий з широкою посмішкою на лиці, в темній шкуратяній куртці, в високих блискуче начищених чоботях, затягнених вище колін ремінцями, – я не пізнав, хто це.
Мені здалось незнайомим голене рожеве обличчя, зелена будьоннівка з розпластаним на ній червоним сукном п'ятикутньої зірки.
Я подумав, що це, мабуть, прийшов якийсь завклубу запропонувати мені виступити в військовій частині з лекцією.
Як на той час, лекція в червоній казармі приносила приємну перспективу одержати місячний червоноармійський пайок: борошно, олію, сіль, м'ясо, пшоно, сірники, мило…
Я одразу не пізнав був осяяного посмішкою обличчя, розлогих жестів, випрямленої, перехваченої тугим широким поясом, постаті.
– Не пізнаєте?! Та це ж я, Семен Кузьменко!..
Семена Кузьменка я не бачив з 19ого року. Я пам'ятав його в потріпаній демісезонці, з блідим, сіруватим, виснаженим обличчям. 1918ого року він брав участь у січневому повстанні, 1919ого року він був головою завкому, куди я входив як представник інженерної секції. Тоді ж, 19 року, перед приходом денікінців, його мобілізували на фронт, і з того часу він зник, потрапивши у вир революції.
Тепер я згадав. Я згадав вогкуватий, голий без снігу січень 1918ого року, фіолетові присмерки, живу тривогу пожеж та вибухів, темні будинки, глуху нудьгу порожніх вулиць, гороховий, солодкуватий, зеленожовтий крихкий хліб, згадав руде пальто, рушницю на мотузку через плече.
Семен Кузьменко стояв, вартуючи на розі Глибочиці й Кадетського шосе. На пронизливому січневому вітрі у нього посиніли щоки, почервонів ніс; в порепаних, на збитих закаблуках ботинках застигли ноги. Він не мав бойового вигляду: рушниця аж ніяк не пасувала до цивільної кепки, і так чудно було бачити демісезонку, підперезану патронною стрічкою. Ми з ним палили цигарки, розмовляли про події, обраховували сили гайдамак і робітниківповстанців. Становище лишалось невиразним. З півночі наближався Муравйов. Ішли чутки про польські леґіони, розташовані десь під Каневом, що нібито незабаром мають встряти в боротьбу за Київ. Починали глухо говорити про німців. В напрямку від Євбазу доносилися окремі постріли з рушниць; іноді постріли вчащались, іноді вщухали зовсім. Згадавши січень 1918ого року, я пізнав Кузьменка.
Семен Кузьменко прийшов до мене з паляницею.
Він поклав паляницю на дрова, складені коло дверей, і обвів оком кімнату, де в сірій пітьмі розпливалися речі: побачив вікно, завалене безладним мотлохом речей, помітив тацу з брудною водою, відро, повне сміття та лушпайок від картоплі, і, роздивляючись мене – худого, високого й виснаженого, з запалими щоками та великим гострим носом, – підійшов мене обійняти.
Я відчув пружність м'язів, міць тіла, шорсткість щік, запах тютюну, чобіт, коня, шкури, холодного знадвору свіжого повітря. Випустивши мене з міцних своїх обіймів, він узяв паляницю і, простягнувши, сказав:
– А це вам од мене, шануючи!
Я почав відмовлятись і запевняти в непотрібності такого щедрого дарунку. Але Кузьменко не здавався. Він настоював.
– Пробачаюсь, дорогий товаришу, шановний Іполіте Миколайовичу! – говорив Семен Кузьменко, зберігаючи ту урочисту напруженість тону, що властива першим фразам першої, по довгій перерві, зустрічі. – Пробачаюсь щиро, проте, інакше не можна. Конешно, як я у вас по першому разу… Так повелося, воно й годиться прийти з хлібом, щоб хліб вівся. Дуже прошу, не відмовляйтеся, прийміть!