Та з Ревухи була вперта людина. Духовна влада могла перешкодити йому збудувати мечеть у Саврані, але жадна влада в світі не могла заборонити інше: обернути довколишні савранські поля в арабську пустелю.
Часто він віддавався східній аскезі. Не їв свинини, не пив вина, не вживав горілки, як це наказав Пророк. Відбував однаково католицькі й магометанські пости.
Він був філантроп і великий прихильник поглядів Ж. Ж. Руссо. За Руссо, лише природна людина є правдиво моральна й щаслива. Як Шатобріан в ірокезах Америки й Дідро в мешканцях Таїті, так Ревуха в бедуїнах Арабії побачив щасливих дітей природи. З любови до людства він вирішив своїх підданих, українських селян, зробити природними й щасливими.
Перед двома тисячами років їх предки – бедуїни Арабії – вийшли з гір Неджду й вимандрували на Північ. Він бачив свою місію в тому, щоб розбуркати в них згаслий дух предків. Обернути поля Поділля в арабську пустелю й селян у кочових бедуїнів. Він діяв рішуче, хоч і поступово. Почав з малого. З околишніх піль савранських.
Дбаючи про добро людське, він наказав виселити людей з їх садиб, попалити хати, порубати садки, витеребити ліси, засипати криниці й річки, бо хто ж таки, справді, бачив, щоб по пустелях текли річки, були села або росли ліси?.. Протягом кількох місяців тисячі селян не робили нічого, як тільки звозили звідусіль на савранські поля пісок. І, нарешті, ідеальна мета була здійснена: чорноземля зникла під покровом піску. Під блакитним небом Поділля з краю до краю в незміряну безвість простяглася піскова пустеля, пласка й сліпучобіла, що майже не відрізнялася від арабської. Посередині пустелі була оаза. Пальми, що росли в діжках, вкопаних у землю, гордо гойдали своїм верховіттям, мов на далекій вітчизні.
– Хто такі козаки? – казав Ревуха. – То ж вони правдиві українські бедуїни!
І серце його палало, коли в арабському бурнусі, з рушницею, прикрашеною перламутром, у супроводі козаків, перебраних, як бедуїни, він на улюбленій своїй кобилі мчав по савранській пустелі. І вночі на небі серед зірок він шукав приязного світла щасливої своєї зірки Кавкаб.
Ревуха міг пишатися з діла своїх рук. Ще ніхто з усіх послідовників Руссо не зробив нічого подібного, як оце він тут у себе в Саврані.
Одвідуючи сусідів, він ніколи не спав у покоях на приготованому для нього ліжкові. Він возив з собою намет, розбивав його на подвір'ї і в ньому спав. Він казав, що його гнітять мури будинку і він не може заснути, відчуваючи над собою тягар стелі.
Він волів жити природним життям природної людини і тому ніколи за обідом нічого не пив. Він посилався на повчальний приклад диких тварин. «Прошу вас, – казав Ревуха, – жадна дика тварина не питиме під час їжі. Лише через пару годин після їжі звірі йдуть до водопою. Араби, діти природи, роблять так само!..».
Поет, маляр, співець
Він був поет, один з видатних поетів свого часу, що зробив собі ім'я своїми збірками поезій, присвячених Сходу: «Мелодії арабські», «Мелодії грецькі». Блискучий оповідач, він з незрівняним ефектом розповідав про свої мандрівки й пригоди на Сході. Як мистець, він мав непересічні здібності маляра. Був музично обдарований, мав чудесний голос, добрий музичний слух. Одягнений у шовковий арабський бурнус, – сучасники згадують про «пунсову тоґу», – в золотому сяйві пишної своєї бороди, Емір, під акомпанемент фортеп'яно, співав, при світлі свічок, модні італійські оперові арії.
Коли італійська співачка, божественна й незрівнянна Анджеліка Каталані, тодішня оперова слава, прибула до Кам'янця і тут для неї не було партнера, Ревуха співав з нею на сцені. Славетна співачка лишилася задоволена з нього як співака й як ґалантного кавалера.
З дружиною він не жив. Про виховання дітей не дбав. У свою чергу й дружину найменше бентежили справи її чоловіка. Про якесь погодження поглядів між ними не могло бути й мови, і кожен з подружжя на свій спосіб користувався зі взаємно наданої свободи.
Ревуха був ліберал. «Злидні Неджду, – урочисто декларував він, – я ціню вище за всі розкоші дворів!». Що ж до пані графині, то Розалія Ржевуська з Любомирських була, навпаки, сувора леґітимістка. Вона була ще зовсім мала, їй було лише два роки, коли за революції її мати, разом з нею, малою дівчинкою, потрапила в Парижі до в'язниці, і тут року 1793, під час якобінського терору, графиня Любомирська, як аристократка, була страчена на гільйотині.
Ствердження аристократизму стало життєвим покликанням пані Розалії. Віддаючись геральдичним і генеалогічним студіям, вона доводила покревність родини РжевуськихЛюбомирських з усіма королівськими домами Европи. У складеному нею родоводі принаявні були не тільки королівські доми Стюартів, Габсбурґів і Бурбонів, але в ньому знайшлося місце також для Шатобріана й Бальзака, зважаючи на їх літературну славу.
До нових обріїв
Це десятиліття, роки 1820–1830, Ревуха прожив у Саврані. Лише на короткий час він виїздив звідси до Крем'янця або Львова. Він не любив міста й його кам'яниць, він любив село й степ. Спочатку він усе ще мріяв про нову подорож на Схід, але не було грошей, подорож разураз одкладалась, і мрія про Схід дедалі все більше втрачала яскравість своїх екзотичних барв. Поволі Ревуха вростав у ґрунт. Віяли нові вітри. Дійсність була дужча за уяву.
Репрезентативний поет свого часу, Ревуха, буваючи у Львові, охоче зустрічався з місцевими, не дуже численними письменниками. Найчастіше його можна було бачити в редакції «Rozmaitości». Одного разу він тут познайомився з Вацлавом Залеським, що звичайно підписувався «Вацлав з Олеська», молодим ентузіастом Слов'янщини й України.
Розмова між ними тривала довго, але вже з самого початку набула дражливого звороту. Молодий поет і критик ніяк не хотів визнати вищости арабських племен над слов'янськими.
Докази протистояли доказам. Співрозмовники хвилювалися. Кожен з них уже кілька разів брався за свій високий крисатий капелюх, натягав рукавички і ладен був іти геть, а тоді знов клав капелюха, стягав рукавички й лишався, щоб останнє слово виказати.
Блідий Залеський розжеврівся, густо почервонів опалений степовим сонцем Ревуха. Гучний його голос наповнив простору кімнату редакції. Він посилався на арабську поезію, на арабські казки, що з них, мовляв, постали всі інші й, особливо, на арабських коней. «Найкращі в світі коні – арабські!..»
Вацлав Залеський не погоджувався з цим. Він одсовував питання про коней убік, визнавав свою некомпетентність у цій справі, але енергійно обстоював самобутність народної поезії. Він посилався на українські пісні народні, що їх він збирав, записував, готував збірку до видання, наслідував їх у власних творах.
Але, коли на доказ своїх слів він спробував заспівати пісню, що він її уважав за найкращу, Ревуха не витримав, розлютувався, перервав його, вибухнув гнівом. Був поза собою від обурення, наговорив молодикові прикрих слів, сказав: «Пан і найменшого зрозуміння не має до пісні людової. Таке співати – лише нівечити добро людське». Він схопив свого співрозмовника за борт сурдута і одштовхнув його. «Соромно, пане! Ось як треба співати пісні; їх треба співати, як мої козаки співають, як я співаю!»
І Ревуха співав. А коли він скінчив і всі йому заплескали, він примирливо сказав: «То ще не найкраща пісня. Є кращі пісні українські. Чи ж, панство, приміром, чули колись такої?».
Було вже пізно, розходились. Ревуха на прощання сказав: «Нема на світі пісні кращої за українську!». Сказав, спинився, зважив сказане й розсміявся приязно до Залеського: «Пане, ти переміг, Ґалілеянине!..».
Вони розлучились, як друзі, обнялись, розцілувались, були вже на «ти». Залеський, обіймаючи, прошепотів на вухо: «Який же ти, пане, араб! Пан є не араб, а правдивий козак! І на серці у пана лежить не Арабія, а Україна!».
Певне, що було саме так. Українська пісня народна супроводила все життя Ревухи, починаючи од колиски, з малих літ. Під час мандрівок у пустелі зі своїми козаками співав Ревуха в гурті українських пісень.