І тоді, відповідаючи на запитання, на закид в невіру, він сказав:
– Я вірю, тільки не в силу й хитрощі, а в безсилля!
Петро глухо заворушився, як потривожений ведмідь у своєму лігві. Усе, що казав цей Хома, дратувало його.
– Ти кажеш безглузді речі, Хомо! Ти кажеш те, що не може мати й не має жадного сенсу. Безсилля? – зауважив він іронічно. – Ти ще ніколи не казав такого!
– Оце кажу! Ти вірив у перемогу, і віра твоя не справдилася. Я ж ладен вірити в поразку.
– Чи не вважаєш ти нас за дурнів чи за безглуздих дітей, Хомо, що ти кажеш нам таку нісенітницю?
– Це не нісенітниця! – похитав головою Хома. – Це істина!.. Це правдива наша віра в Ісуса. Лише тепер, коли ми знищені й знеможені, коли нас чекає смерть, ми наблизилися до перемоги.
З люттю, роздираючи груди нігтями, Петро вигукнув:
– Навіщо ти мучиш нас, Хомо? Ми страждаємо, а ти роз'ятрюєш нам наші рани. Ти пальці вкладаєш нам у рани наші й тішишся з того! Іди од нас! Іди, ми нічого не зробимо тобі, але я прошу тебе, йди! Не випробовуй мого терпіння, Хомо! – з погрозою, хрипким голосом застеріг його Петро. – Аджеж ти знаєш мене!
– Так, я знаю тебе, Петре! Я знаю, ти, Петре, завжди вірив в Ісуса, царя й сина Давидового. Ну, а тепер, коли Ісуса візьмуть і поведуть, і розіпнуть Його на хресті, що лишиться тоді тобі від віри твоєї? Тобі не буде в що вірити.
І між ними постало мовчання. Між ними не було вже віри.
Петро завагався.
– Ще не все втрачено. На ранок ми підемо до народу, що прийшов святкувати Пасху до Єрусалима, ми розійдемось по країні, ми підемо до Галилеї. Ми скажемо: «Годі слів!», і ти побачиш: ми ще переможемо. Народ ще вірить у свого МесіюЦаря!
– Ні, – заперечив Хома, – я не вірю в ІсусаЦаря. Наша віра в Ісуса – віра в Ісуса розіп'ятого. Переможе Розіп'ятий; зневажений здобуде царство.
– Ти блазнюєш, Хомо! Це страх затьмарює твою думку!..
І Петро підвівся і випростався. І, випроставшись, побачив те, чого вони не помітили досі.
Скрізь, з усіх боків, по схилах гори, за кущами, в глибині дерев, наближаючись, миготіли вогні. Крик застиг на губах…
Пронизаний нестерпним болем, Петро кинувся до Ісуса, що молився.
– Учителю, нас викрили! Нас ідуть узяти!
І, здригаючись од плачу, він упав до ніг Ісусових. Ісус схилився до його голови і легко торкнув долонею його волосся, немов це був дотик метелика.
В середині вогняного кола, що звужувалося, стояли Ісус і Його учні.
Старший із слуг наблизився до них і, тикаючи смолоскипом кожному в обличчя, спитав:
– Чи не ти Ісус, що називаєш себе царем юдейським?
– Ти кажеш! – відповів Ісус.
Брудно вилаявшись, він почав скручувати шворкою Йому руки.
Коли Петро побачив таку ганьбу, таку наругу, він не витримав. Він витяг зі згорток свого одягу схований меч і змахнув над головою слуги. Той встиг відхилити голову, і це врятувало його. Інші слуги вирвали в Петра меч, кинули на землю й били.
* * *
Великий чотирикутник архиєрейського двору був повний люду. Змагаючись проти пітьми, похмуро чадили смолоскипи. Палало розкладене багаття.
З Ісуса зірвали одяг. На Нього накинули червоне дрантя, в зв'язані руки встромили ломаку, на голову одягли вінець з тернових колючок.
Холодний вітер сік оголене тіло. Мотузки вп'ялися в тіло, і пальці обдулися, посиніли й набрякли. Краплини крови стікали по щоках.
Люди з юрби, що оточували Ісуса, підходили, вклонялися Йому, як цареві, й били Його по щоках. Кожен намагався перевищити іншого в знущанні.
З голосним реготом зустрічала юрба кожну витівку й дико ревла:
– Осанна, осанна! Слава цареві! Слава синові Давидовому, що прийшов нас визволити!
Хома, звертаючись до Іоана, прошепотів:
– Чи не в цьому приниженні вища велич? Чи не в цій ганьбі відкривається щира істина царства Ісусового?
Іоан з жахом і подивом поглянув на Хому і не відповів нічого. Здавалося, Хома марив. Та й чи могла людина витримати цей жах і не збожеволіти?!.
Петро лишався в сутінках. Він тримався осторонь від інших учнів, уникаючи, щоб його бачили вкупі. Це було небезпечно.
Глухе поневіряння гнітило його. Мертвий, сліпий відчай заволодів ним. Овчину свою він загубив десь там на горі, і тепер тремтів од пронизливого холоду.
Він нерішуче підійшов до багаття і, витягнувши руки, почав гріти на вогні свої скоцюрблені від холоду пальці. Поруч нього стояла чорнява дівчина, одна з служниць архиєрейських, що теж підійшла до багаття погрітись. Поглянувши на Петра, вона сказала:
– Чи не тебе я бачила в гаю на горі?
Але Петро, не зводячи зору з золотавих іскор, що перескакували по хмизу, відповів: – Ні!
Він ледве ворушив померзлими губами.
– Ні? – перепитала дівчина. – А мені здається, що ти саме той учень Назареянина, що обрубав мечем вухо нашому Малхові.
І після того додала:
– Тебе теж треба судити і розіп'яти, як і цього Назареянина. Бо ти злочинець.
Петро похмуро заперечив удруге:
– Ні, я не був там, я був увесь час тут!
А тоді суворо глянув на цю малу, чорняву причепливу дівчину і гнівно сказав:
– Я людина побожна і не маю нічого спільного з бузувірами. Я непорушне виконую закон!
Він свято вірив у те, що зараз сказав.
– О, о! Чи ж ти не брешеш? Бо я бачила тебе так само й тоді, коли цей Назареянин входив до Єрусалима. Так, так! Я добре пригадую тепер твою бороду і меч при бедрі. Ти ще йшов безпосередньо за Назареянином, попереду інших, і в тебе був гордий вигляд.
Страх, липкий і огидний, з непереможною силою прокинувся в ньому. Нудота підступила під горло. Біль стиснув серце.
Він більше не бачив полум'я, що палало перед ним. Він відчув слабкість. Підкошувались ноги. Йому здавалося, що він пливе.
– У тебе добра фантазія, дівчино! – криво посміхнувся Петро. – Тобі нічого не варто оббрехати ні в чому не повинну людину. Алеж я ніколи нічого спільного не мав з Назареянином!
І він збирався вже поклястись, виголосити найбільшу, найстрашнішу клятву на себе, на дітей і на батьків своїх, як у цей час заспівали півні, провіщаючи ранок.
І тоді – тільки тоді! – згадав Петро слова Ісуса, що Він їх сказав за вечерею:
– Правдиво кажу тобі, Петре, ще півень не проспіває сьогодні тричі, як ти тричі зречешся Мене!
І Петро підвів очі з вогню і глянув довкола себе. Уже згасли на небосхилі зірки, і зблідло небо. Повітря, втративши свою чорноту, посиніло.
І Петро зустрівся поглядом з Хомою, що стояв поблизу нього, і в його погляді він прочитав біль і скорботу. І він бачив, як губи рухалися в Хоми. Він молився. За себе? За Ісуса? За нього?
І тоді в нього промайнула згадка, що не цей, не Хома, якого він підозрював у зраді, зрікся сьогодні Ісуса, а він, Петро. Але він не відчув жадного сорому. Ним володів тепер тільки жах.
Рожевою смужкою жевріло небо на сході.
Починався день, день, в який розп'яли Ісуса.
Примітки (до електронної версії)
Помічені та виправлені верстальником помилки набору:
Стор. 6: …Домонтович протиставляє іншу ієрархію вартостей, коли якраз чуття форми, гармонія барв і рухів, прагнення (тетральної =>) театральної виразності жесту визначають поведінку людини…
Стор. 237: Курці, скориставшися з нагоди, (витяли =>) витягли махру й, слинячи папірця, крутили цигарки.
Стор. 286: Ясні (сіри =>) сірі тони цементових плит пішоходів і каміння бруківки…
Стор. 294: При батьках (пишалися =>) лишалися три хлопці й мала дівчинка, що стрибала, співала й вчила напам'ять тичининський віршик «Осінь».
Стор. 337: У м'яких чув'яках нечутно, як тінь, по (климовій =>) килимовій доріжці крокує гетьман.