IV
Шкільна бібліотека була для мене скринею із безцінними скарбами. Проте полички для учнів початкових класів дуже швидко перестали мене цікавити: усі книжечки, які на них лежали, я прочитала і раз, і вдруге, і втретє. Бібліотекарка старалася підібрати для мене доступну літературу дещо серйознішого змісту, але на тих засадах, аби книги були невеликі за обсягом, а ще такі, якими учні середніх і старших класів ніколи не цікавилися. Перше правило виявилося дуже слушним, адже коли я, наперекір порадам Наталі Миколаївни, взяла додому грубу книжку з оповіданнями Степана Васильченка й Архипа Тесленка, то насилу її дочитала. Пригадую із цього томища лише «Олов’яний перстень», «Авіаційний гурток», «Бусурмен», «Свекор», «Любов до ближнього» й «Поганяй до ями». Тепер я вже чудово розумію, чим ці твори мені тоді опротивіли: насамперед своїм чорним песимізмом, по-друге, призначенням аж ніяк не для дітей, а для дорослого читача, і по-третє, якимось страшенно невмілим, зовсім калічним гумором. Бібліотекарка по моєму кислому виду відразу збагнула, що на сей раз із моїм читанням щось негаразд, — і стала мене навіщось екзаменувати, розгорнувши сторінку «Зміст» та розпитуючи про кожне оповідання. Сама вона цих творів, вочевидь, теж не читала — бо так і не спіймала мене на брехні, коли, не змінюючи імен головних персонажів, я почала їй вигадувати на ходу різні захоплюючі пригоди тих самих героїв. Наталя Миколаївна підглядала в текст кожного твору: на вже згаданих іменах вона мене підловити не змогла, однак у те, що учні авіаційного гуртка полетіли на Місяць, вона щось не дуже повірила.
Друга ж умова була пов’язана з тим, що наша шкільна бібліотека ледве животіла, була вбога і пошарпана. На «ходові», тобто цікаві твори або такі, що їх учителі зобов’язували читати, існувала черга й довгенький список охочих. Зважаючи на це, бібліотекарка пропонувала мені книги за принципом на тобі, небоже, що мені негоже. Тож у моїх руках здебільшого опинялися художні твори про шпигунів і диверсантів, котрі то планували в якомусь селі підірвати місточок через річечку, що ним усього-на-всього колгоспники гнали корів на пашу, то пробували спалити «важливий стратегічний об’єкт» — медпункт або сільську бібліотеку, книги з якої неодмінно рятували мужні піонери-герої, — ба навіть гинули у вогні, не випускаючи з рук томів великого Леніна! Мені й досі дивно, що така, без жодного перебільшення, дебільна художня література колись узагалі могла існувати. Але тоді, під впливом прочитаних у книжках нісенітниць, мені всюди ввижалися шпигуни-диверсанти — й, помітивши на вулиці людину не з нашого Села, я була твердо переконана, що незнайомець уже прийшов щось висаджувати в повітря або палити. Одного разу на нашій вулиці навіть підійшла до чужого дядька й погрозливо сказала йому: «Я знаю, хто ви такий! Забирайтеся звідси якнайшвидше, бо міліція вже під’їхала до сільради!». Як не дивно, дядько не на жарт перелякався, зупинив якусь машину та й чкурнув із села від гріха подалі. Потому тітка Васюта падкалася, що цілий день просиділа в хаті, чекаючи купця на свою льоху, а він, хоч і п’ять карбованців завдатку дав, не з’явився ні у визначений день, ні через тиждень, ні взагалі ніколи. Скупа Цяцина мама, котра за ті ж таки п’ять карбованців сама із криниці й повну діжку води до сусідів у долонях би переносила, була твердо переконана, що той ґазда-покупець хіба що вмер, раз не приходить ні за льохою, ні за завдатком. Васюта так боялася, аби він часом із того світу вночі не приперся під її вікна за своїми грішми, що через півроку таки поклала його завдаток на тацю в церкві. А коли невдовзі після того на ярмарку ніс до носа здибалася зі старим знайомим, то так від нього тікала, що перевернула чужий ящик із кролями — і вухату живність ловив із реготом увесь базар. Дядько ж був переконаний, що вона не хоче віддавати йому завдатку за не куплену льоху, тож погнався за Васютою — але перечепився, бідака, за якийсь шворінь і розкраяв собі чоло, аж довелося у травмопункті рану зашивати.
Та диверсанти диверсантами — вони були мені чужі, і я їх зовсім не жаліла; але через мене й мого рідного батька викликали в КДБ! А сталося ось що. Десь наприкінці грудня тато купив у своїй військовій частині ціле гроно зелених, нестиглих бананів. Таке диво ми, діти, бачили вперше. Тато, мабуть, теж, бо не поклав екзотичні фрукти кудись у тепле місце, щоби там добрали стиглості, а відразу ж запропонував нам скуштувати. Банани виявилися тверді й на смак такі терпкі, як грушки-дички. Їсти їх ми, звісно ж, не схотіли, мама репетувала на тата, нащо дурно розтринькав гроші, а тато бідкався, що йому справжнє г…мно за такі гроші підсунули — краще був би взяв кіло лимонів до чаю! А вранці я таки впхала один заморський фрукт у шкільну сумку: не пропадати ж добру — як зголоднію, з’їм, куди подінуся, — он грушки-дички їла ж навіть зеленцем!