— Ось! Ось що їдять діти в Америці й Африці! Це банан! Покуштуйте: він твердий, терпкий і зовсім не смачний!
Директор так підскакує, наче Парта штрикнув його шилом, як колись свого сусіда, миттю опиняється біля мене, вихапує в мене з рук зелений заморський фрукт, волає своє знамените: «Страшне явище!» — і з перекошеним обличчям вибігає з класу. А Марія Степанівна сідає на стілець, ухопившись за серце, відтак опускає голову на свої руки на столі й зачинає гірко ридати.
Клас палає праведним гнівом до моєї нещасної особи:
— Що ти наробила! Через тебе вчителька плаче!
— Тебе треба добре вибити паском!
— І покласти в куток на гречку!
— Або на кукурудзу!
— Голими колінами!
— Та ще й портфель примусити тримати над головою!
— Директор уже й так пішов дзвонити в міліцію!
— Ти принесла на урок гранату!
Звісно ж, мої однолітки не мають ані найменшого уявлення про банани, але про те, як два старшокласники рік тому принесли до школи «лимонку», знає все Село, — тож цілком закономірно, що й мені приписують подібний злочин. А гречка, кукурудза, тягар у руках над головою — атрибути сільського виховання винних. Це апробовано в кожній сім’ї. У школі — також. Паскудний Парта тим часом уже порпається в моєму портфелі, вишукуючи, напевно, ще одну гранату, але замість неї виймає і хрумко надкушує пахуче яблуко.
— На, на, не крився, я лиш покуштував! — простягає надгризений рожевобокий плід мені, але хай він тепер тим яблуком удавиться: не можу я їсти після когось!
Мама з мене в’їдливо підсміюється, що я Коза-Дереза, бо коза надкушені плоди нізащо їсти не буде — тонко внюхує запах чужих зубів. Хай я буду й Коза-Дереза, але нізащо не візьму до рота цукерку, яку надкусив Андрій чи обсмоктала Ліля! Бабуся ж каже, що то я в неї вдалася: так само, як і вона, дуже кошерна — тобто гидлива. Мої однокласники такої риси не мають узагалі.
— Дай вкусити! — каже один одному — і впивається зубами у скибку насмарованого повидлом хліба чи в соковиту грушку, а господар доїдає свій нехитрий харч уже після прохача.
Марія Степанівна бере себе в руки й розпочинає урок лічби. Грибочки, листочки, квіточки, горішки, нанизані на довгих нитках, що прикріплені горизонтально на дошці, треба пересувати сюди-туди по нитці — додавати й віднімати. Велика премудрість: до двох грибочків додати ще один! Я можу полічити всі предмети разом, чого більше ніхто у класі не вміє. Можу навіть поділити без остачі квіти й листочки на два, горішки — на три, а грибочки — на п’ять! Тільки кому мої вміння цікаві? Поки вчителька працює із класом, я соловію від зеленої нудьги. Обертаюся до Партицького й демонструю вказівним пальцем біля своєї скроні, який він тугодум. Сам винен: він перший мене зачепив, полізши до мого портфеля.
— На дурній голові мож’ усе показати! — огризається хлопець.
— Парта ґлупи і тупи! — шепочу йому по-польськи й показую язик.
Польською мовою ця фраза звучить особливо ефектно. Василь то біліє, то червоніє. Він уже сидить від мене через дві парти позаду: вчителька нарешті пересадила, щоб не скуб мене кожного уроку, — отже, тепер розправитися зі мною зможе лише аж на перерві.
— Парта ґлупи і тупи! — самими губами, повільно, по складах, промовляю я, отримуючи від своєї безкарності величезну насолоду.
Партицький дійсно не може навіть порахувати пальці на одній руці, а з літер розпізнає лише «а» та «о», хоч ми й провчилися півроку і вже закінчили читати буквар.
— Парта ґлупи і тупи! — вперто і жорстоко тлумлю я найслабшого інтелектуально учня в нашому класі — у відплату за свої щоденні образи.
Скривджений однокласник зривається з місця й кидається на мене з кулаками. Коли Марія Степанівна нас розтягає, то бачить, що моє праве око повністю заліплене чорною масною грязюкою. Вчителька веде мене до медпункту. Око довго й нестерпно боляче промивають холоднющою протічною водою. Дуже неприємно й до того ж страшенно пече. А ще мені стає дуже страшно, коли медсестра уголос припускає, що я можу осліпнути. Втім, моя барвиста уява відразу ж малює піратів Карибського моря, про яких мені багато розповідав дядько Данило. Я теж буду гордо ходити по школі з чорною пов’язкою на оці й величезним пістолетом у руці. Із нього стрілятиму Парті під ноги, а він буде підскакувати, як заєць. Насмерть його вбивати я, звісно ж, не збираюся, а лише так трохи закатруплю, аби спочатку вмер, а потім ожив. Як та лисиця, що її вполювали татові гості. Вона лежала в «малій хаті» — довга, красива, молода й пухнаста, а мама носила до «великої хати» через сіни «ґаспадам афіцерам» яєчню на шкварках. Звідти доносився веселий татів голос, мамин сміх, потім усі співали. Мого брата, тоді, здається, ще не було на світі. А може, й був, — не пам’ятаю вже. Я походжала довкола убитого звіра, смикала лисичку за вуса, за вушка, а тоді й за хвіст. І враз лисичка привідкрила одне око, моргнула другим. Господи, застрелений звір ожив і кинувся на мене! Я прожогом залізла під піч, настільки нажахана, що зуміла засунути за собою тяжелезний ящик із картоплею, яку вже занесли до хати, аби проростала, бо так швидше із землі виткнеться. Проте лисиця пропхала у щілину свою роззявлену пащеку, з якої мені просто в обличчя клаптями летіли кров і слина. На мій несамовитий вереск прибіг тато. З допомогою гостей він добив пораненого звіра, а свою рушницю після того розламав навпіл до одвірка і зарікся, що віднині й довіку ноги його більше не буде на полюванні. І зараз, згадуючи цю пригоду, я думаю: ні, нехай Парта таки живе, але надалі мене боїться і вже не лізе до бійки!