— Отак треба витирати! Отак! І тоді дошка буде чиста, як скло!
Коли ж мені нарешті пощастило вирватися з рук тієї садистки, на її розчепірених п’ятірнях залишилися жмутки моїх кіс, а мені з очей котилися сльози від невимовного болю і прилюдного знущання. Клас натомість заливався підлим підлабузницьким смішком. Під учительським столом стояла скляна трилітрова банка молока: Карга щодня примушувала котрогось з учнів приносити їй то домашнього сиру, то сметани, а сьогодні Парта ледве притарабанив із дому свіже вранішнє молоко. У глибині душі я люто ненавиділа Стару Каргу не тільки за мерзенний характер, а й за її побори, бо вона вже кілька разів питала мене, коли принесу їй домашнього масла. Звісно, я передавала мамі вчительчине «прохання», але мама щоразу чомусь ставала глуха й німа. Зі злості я копнула банку ногою. Вона перекинулася, імпровізована паперова накривка, обмотана нитками довкруг шийки слоїка, злетіла — й молоко розтеклося по підлозі великою білою плямою. Карга з диким вереском ухопила указку й кинулася до мене. Я з переляку вискочила в коридор… прямо в руки директорові, який саме проходив повз наші двері. Довідавшись, чим наша учителька витирала дошку й звідки під столом з’явилася біла калюжа, директор став рвати й метати: ще бракувало, аби й про отакі речі довідалися в райвно — тоді йому не те що не втриматися на своїй посаді, а й узагалі хіба що вішатися!
Назавтра до класу із паличкою в руці увійшла наша Марія Степанівна! Вона навіть недовідлежала свого лікарняного, бо директор переказав або негайно виходити на роботу, або надалі про вчителювання навіть не мріяти. Класом наче ангели пролетіли: ми перестали битися між собою, прозиватися, підлаштовувати один одному дрібні капості. Навіть на перерві не покидали свого класу, горнулися до улюбленої вчительки, а після уроків не один лишався, щоб поділитися з нею якоюсь таємницею чи розповісти про свої домашні прикрощі.
Коли весна ввійшла у повну силу, вчителька водила нас у лісопосадку, де рясно цвіли проліски, а після них — білі анемони. Анемонами там було наче всіяно! Великі й маленькі, повністю розкриті й ще тільки пуп’янки, вони вкривали всю землю в лісопосадці й так сліпучо цвіли, аж очам було боляче на їхні плеса дивитися. Мені ж особисто Марія Степанівна показала в гущавині шкільного саду кубельце їжаків. Старої їжачихи ми не застали, а її малята мали вигляд колючих каштанів, тільки були не зелені, а якісь жовто-бурі. Ми з учителькою домовилися більше ніколи кубельце не навідувати й нікому про їжачків не розповідати, бо мати-їжачиха покине своїх малят — і вони повмирають з голоду.
Уже перед закінченням першого класу вчителька повела нас дивитися на літаки й на парашутистів, які приземляються на аеродромі. Ясна річ, здалеку, — але й це обернулося для цілого класу надзвичайною пригодою. Аеродром, що розташовувався кілометрів за три-чотири від нашого села, був великим військовим об’єктом. Я пам’ятаю ті дні, коли СРСР вводив війська в Чехословаччину: літаки тоді злітали вдень і вночі, ревучи так, що аж шибки в хатах деренчали.
Ми побачили, що спочатку з літака скинули на парашуті важкий мішок. Вчителька пояснила, що таким чином перевіряють, чи вітер не віднесе парашутистів кудись від призначеного місця. І коли вантаж вдало приземлився, з літака посипалося тих парашутистів, як гороху: один, другий, третій… восьмий, дев’ятий… Парашути були не тільки повністю білі, а ще й червоні та сині, а то й складалися із кількох кольорових «скибок»: одна червона, друга — біла або сині з білими. Ми зачаровано дивилися, як у повітрі пливуть красиві куполи, під кожним із яких гойдається маленька людина. Та раптом зірвався вітер. Учителька сказала, що пора додому, а то ще дощ почнеться, й змокнемо до нитки. Ми вервечкою попрямували по стежці над колишньою велетенською вирвою від авіаційної бомби, в яку з минулого літа колгосп звозив тракторами гноївку зі свиноферми, щоб навесні використати це добриво на найближчих полях. Але напровесні про смердюче місиво в колгоспі чомусь забули. Згодом воно зверху поросло зеленок) шубою бур’янів, а влітку здавалося веселою галявинкою на тлі вигорілої від спеки рослинності на пасовищі.
— Дивіться, одного парашутиста сюди несе! — радісно закричав Парта.
Неймовірно великий зблизька парашут промчав над нашими головами так низько, що ми з переляку аж попригиналися. І тут сталося несподіване: парашутист булькнув у гноївку просто посередині ями! Бідолаху відразу ж почало затягувати густе смердюче драговиння. Нещасний відчайдушно борсався, підтягуючи стропи до себе, але вибратися зі сморідної трясовини не міг: купол парашута стрімко повз по землі до зеленої плями гнойовища. На наших дитячих, до смерті переляканих очах людина могла банально втонути у гноївці! На поверхні вже виднілися тільки голова парашутиста й чорні від багна руки. Чоловік кричав нам, щоб ми тримали парашут, дико матюганився і, здається, навіть плакав. Ми вчепилися руками за блискучу й слизьку парусину. По «скибках» півсфери вилися грубі шви, що безжально різали нам долоні, а до того ж міцна тканина раз-по-раз вислизала з наших слабеньких пальчиків. Тоді вчителька лягла на парашут зверху, за нею те ж саме зробили гуртом ми всі — й купол, у якому досі ще трималося трохи повітря, обм’як, простелився на траві, як величезна верета[41], і таки зупинив своє неминуче сповзання у гнойову яму. Від аеродрому вже мчала зелена військова вантажівка, з неї мало не на ходу вискакували солдати й хапалися за парашут, підтягуючи його власника до суші. Усе, парашутист порятований! Він вибрався на землю, за ним по траві вилася чорна лисніюча доріжка, що неймовірно контрастувала із яскравою зеленою рослинністю. Сморід потривоженого гною забивав нам ніздрі. Давно треба було забиратися геть, але ніхто із військових, навіть офіцер із такими «звіздами», які були й на погонах у татового Генерала, не проганяв нас, не кричав на вчительку; лише хтось попросив, щоб вона відвела дітей на кілька кроків від парашута, а також поцікавився в Марії Степанівни, з якої ми школи та класу. Вчителька зібрала нас коло себе, як квочка курчат, перелічила, чи є всі, й повела до школи.