Потім ще подумав і промовив моїм голосом:
— Але чому така таємниця?
Далі голосом свого попереднього господаря:
— Тієї ж ночі хтось намагався залізти до мене в дім. А наступної ночі мене хотіли підпалити.
— Все ясно, — мовив я. — Нам з тобою, Алісо, пощастило: це надпапуга, всім папугам папуга. Він запам’ятовує скільки завгодно слів, і до того ж відразу.
А тим часом говорун знову почав говорити по-російському:
— Слухай, Другий, мені нема чого тобі подарувати. Хочеш, бери мого говоруна. Він нагадуватиме тобі про наші поневіряння — адже у нього в голові усе вміщається, до останнього слова. І ти знаєш, як його настроїти на потрібний текст.
Говорун відповів сам собі іншим голосом:
— Спасибі, Перший. Ми ще побачимося…
Потім у горлі говоруна щось затріпотіло, загуло, наче вдалині підіймався в небо космічний корабель.
— Тату, ти розумієш, що він говорить? — запитала Аліса.
— Здається, так, — відповів я. — Здається, це голоси славетних капітанів.
Ми вийшли з площі й спробували обійти секцію філателістів, щоб не проштовхуватися з нашим незвичайним вантажем крізь юрбу. Назустріч нам кинувся знайомий товстун у чорному шкіряному костюмі.
— Ну як? — спитав він. — Знайшли, що шукали?
— Авжеж, — відповів я. — Усе гаразд.
— Ми говоруна купили, — похвалилася з гордістю Аліса. — І він запам’ятав такі цікаві речі, що ви й не уявляєте.
Цієї миті говорун знову відкрив свої дзьоби, поправив коронку на голові й заговорив голосом Першого капітана.
— Ти ж знаєш, Другий, як мені хочеться знову піти в космос. Але всьому є межа.
Товстун обернувся до Аліси, побачив говоруна, і обличчя в нього стало схоже на млинець, а очі побіліли й сховалися глибоко в очницях.
— Продайте його мені, — сказав товстун.
— Як це? — здивувався я.
— Так треба, — відповів товстун і простяг руку до говоруна.
Говорун ухилився і боляче дзьобнув його в палець.
— Ой! — крикнув товстун. — Проклята тварюка! Я давно на тебе полюю!
— Прийміть руку, — гримнув я.
Товстун отямився.
— Даруйте, — вибачився він. — Я давно шукаю говоруна. Я спеціально по нього прилетів за вісімдесят світлових років. Ви не можете мені відмовити! Я заплачу, скільки ви хочете.
— Та мені не потрібні ваші гроші, — мовив я. — У нас на Землі уже взагалі нема грошей. Ми беремо їх із собою, тільки коли летимо в космос, у ті місця, де ще є гроші.
— Але я вам дам за цього птаха все, що ви хочете! Я вам подарую цілий зоопарк!
— Ні, — відповів я твердо. — Наскільки я розумію, говорунів уже майже не лишилося. В зоопарку він буде у безпеці.
— Віддайте, — процідив товстун злісно. — А то відніму.
— Тільки посмійте! — сказав я.
Мимо проходили два поліцейських-вуханя. Я обернувся до них, щоб покликати їх на допомогу, але товстун мов крізь землю провалився.
Ми пішли далі.
— Бачиш, тату, з говорунами пов’язана якась таємниця, — мовила Аліса. — Ти нікому його не віддавай.
— Не бійся, — заспокоїв я її.
Ми йшли безлюдною дорогою. За невисоким парканом гомонів базар. Попереду вже виднілися готелі міста Палапутри. Раптом іззаду почулися легкі кроки. Я швидко оглянувся і завмер від подиву.
Дорогою біг, наздоганяючи нас, доктор Верховцев. Капелюх у нього зсунувся набік, костюм був пом’ятий, і на вигляд він здавався ще худішим, аніж досі.
— Професоре, — випалив він мені, задихаючись, — вам загрожує страшна небезпека. Як добре, що мені вдалося вас догнати! Яке щастя!
— Що за небезпека? — спитав я.
— Небезпека криється в говоруні. Якщо ви з ним не розлучитесь негайно, ваш корабель загине. Я знаю достеменно.
— Послухайте, докторе Верховцев, — відповів я сердито, — ваша поведінка більш ніж дивна. Ви дуже таємниче поводилися на планеті імені Трьох Капітанів і сказали нам, що не знаєте, якого птаха зображено на пам’ятнику. Потім ви, як кажуть, приїхали сюди і намагалися знищити весь кисень на планеті, торгуючи білими черв’яками. Ви кепсько поводили себе в готелі: варили сосиски на ліжку і ламали роботів-стольників. А тепер вимагаєте, щоб ми віддали вам говоруна… Ні, не перебивайте мене. Коли ви одумаєтесь, приходьте до нас на корабель, і там ми поговоримо в спокійній обстановці.
— Ви пошкодуєте, — мовив Верховцев і засунув руку в кишеню.
Індикатор почервонів від страху. Павук-ткач-троглодит замахав на Верховцева недоплетеним шарфом.
— Обережніше, тату, у нього пістолет! — крикнула Аліса.
— Полосков! — гукнув я в мікрофон, що висів у мене на грудях. — Поміть мої координати! Ми в небезпеці! Мерщій на допомогу!