Щойно наш зелений провідник щез, корова потяглася, поволі звелася на ноги й розгорнула довгі перепончасті крила, які досі були обмотані довкола її живота. Корова зітхнула, подивилася на нас великими сумними очима, струснула крилами, змахуючи з них пилюку, відштовхнулася стоптаними ратицями й перелетіла через вулицю. Летіла вона як корова — погано й невміло, але ж усе-таки летіла!
І тоді я спитав у зеленого хлопчика, що несподівано з’явився поруч:
— Це чия корова?
— Скліс? — запитав хлопчина.
— Атож, чий це скліс?
— Та нічий, — відповів хлопчина. — Кому скліси потрібні? Їх пасти зовсім неможливо — розлітаються. Тому ви беріть, не жалко.
І ми рушили до «Пегаса», женучи перед собою скліса лозиною. Скліс іноді злітав у повітря, але швидко стомлювався й починав ліниво трюхикати.
Потім до нас пристав ще один скліс, але ми його з собою брати не схотіли — й одного прогодувати не так легко. Скліс довго, ображено ревів і махав хвостом.
Аліса повернулася невдовзі після нас, їй стало нудно з шешинерійцями. Та й вони про неї швидко забули — порозліталися хто в минуле, а хто в недалеке майбутнє.
Розділ 13
ПАРАЛІЗОВАНІ РОБОТИ
— Ну, тепер, — оголосив Полосков, коли ми піднялися з планети, на якій втратили увесь наш запас ананасів, — прямим ходом у систему Медузи. Ніхто не заперечує?
Ніхто не заперечував. Я хотів було заперечити, але Аліса так на мене глянула, що я сказав:
— У польоті кораблем розпоряджається капітан. Як скаже Полосков, так і буде.
— Тоді ніде більше не будемо затримуватись, — мовив Полосков.
Та через два дні нам довелося затриматись і змінити курс. Корабельна рація «Пегаса» прийняла сигнал біди SOS.
— Звідкіля він? — спитав я Полоскова.
— Зараз про все дізнаємося, — відповів наш капітан, схиляючись над приймачем.
Я всівся у вільне крісло на містку, вирішив скористатися хвилиною, відпочити. Я зранку стомився. У індикатора болів живіт, і він міняв кольори, як світлофор на пожвавленому перехресті. Павук-ткач-троглодит за браком сировини добрався до сонного снука в сусідній клітці й обстриг із нього всю довгу вовну, тож снука не впізнати. Снук через це застудився і кашляв на весь трюм. Довелося споруджувати ізолятор. Говорун цілісіньку ніч бурмотів незрозумілою мовою, захрип і скрипів як незмащена підвода. Відпоювали його гарячим молоком із содою. Кущики пересварилися вночі через сливові кісточки і найменшенькому обламали сучки. Алмазна черепашка прорізала гострими гранями панцира дірку в дверях, що вели в машинне відділення, й довелося знову замкнути її в сейф.
Я стомився, але знав, що так завжди буває, коли везеш колекцію рідкісних звірів. Усі ці хвороби, прикрощі, бійки й конфлікти ніщо у порівнянні з годівлею. Правда, мені допомагала Аліса, але вона проспала, і вранішню годівлю мені довелося взяти на себе. Ще добре, що звірів поки було не дуже багато і більшість їх могла дихати земним повітрям. Тільки під скляний ящик із бежевими жуками прийшлося підставити пічку, бо жуки звикли жити у вулканах…
— Усе ясно, — почув я голос Полоскова.
Про що він? Ах так, я задумався і зовсім забув — адже ми одержали сигнал біди.
— Сигнал іде з планети Шелезяка. Що ж у них могло трапитися?
Полосков відкрив останній том довідника планет і прочитав уголос:
— «Планета Шелезяка. Відкрита фіксіанською експедицією. Населена металевою культурою вельми низького рівня. Є припущення, що жителі планети — нащадки роботів, які врятувалися з невідомого космічного корабля. Відзначаються відвертістю й гостинністю. Проте дуже капризні й образливі. Корисних копалин на планеті нема. Води теж нема. Атмосфери нема. Нічого на планеті нема. Коли що й було, роботи все витратили й живуть бідно». Так, — сказав Полосков, — не вельми цікава планета. Але що ж у них сталося?
— SOS, — не переставав повторювати радіоприймач. — У нас епідемія. Просимо допомогти.
— Доведеться збочити зі шляху, — зітхнув Полосков. — Не можна ж залишати в біді розумних істот.
І ми повернули до планети Шелезяка.
Аж коли ми побачили з космосу сіру, без повітря, гір і океанів кулю планети, Полосков нарешті зміг викликати тамтешнього диспетчера.
— Що у вас трапилося? — спитав він. — Чим ми можемо вам до помогти?
— У нас епідемія… — проскрипів голос у динаміку. — Ми всі хворі. Нам потрібен лікар.
— Лікар? — здивувався Полосков. — Але ж у вас залізна цивілізація. Можливо, вислати до вас механіка?
— Можна й механіка, — погодилися з Шелезяки. — Але лікаря теж.