— Ми тут залишимося надовго, — сказав я, коли ми спустилися на вершину пагорба, порослого кущами. — Самої цієї планети вистачить на п’ятдесят зоопарків.
— От і чудово, — зрадів Полосков. — Заодно дамо лад кораблю.
— Згода, — мовила Аліса. — Але спочатку знайдемо Другого капітана. Я впевнена, що він десь тут.
— Тільки одна на пошуки не виходь, — попередив я Алісу. — Тут дуже небезпечні звірі.
— Але ж я — цар природи, — похвалилася Аліса.
— Звірі про це не знають, — заперечив я. — Вони неосвічені.
— Але як ми знайдемо Другого капітана? — спитала Аліса.
— Поки що ми почнемо з того, — відповів Полосков, — що запустимо над планетою металорозвідника.
— Навіщо?
— Він кружлятиме на низькій орбіті і, як тільки виявить сліди металів, що застосовуються на космічних кораблях, дасть нам знати.
— І довго він кружлятиме?
— Йому потрібно тижнів зо два, щоб обстежити всю планету.
— Ой, як довго!
— А поки що ти мені допомагатимеш, — сказав я. — Відповідатимеш за годівлю звірів.
— І поливатиму кущики, — додала Аліса. — А то вони порозбігаються.
Цієї миті молоденький кущик зайшов до кают-компанії і боязко зупинився на порозі. Він погойдував вітами, наспівував, намагався дати нам зрозуміти, що хоче компоту.
— От, — буркнув механік Зелений, — до чого ти їх розбестила! Скоро кусатися почнуть. Дай йому компоту, лихо з ним.
Наступного дня ми встали рано, ще вдосвіта. Полосков споряджав металорозвідник, а я вантажив у всюдихід сіті та знімальну камеру.
Ми так захопилися своїми справами, що проґавили момент, коли з’явився птах Крок. Я побачив лише, як на мене впала чиясь тінь, і почув, як залопотіли крила — мені здалося, що то залопотіли вітрила.
— Лягай! — крикнув Полосков.
Я впав на траву.
Просто в мене над головою брязнули пазурі, і птах Крок, промахнувшись, шугнув угору, щоб кинутися ще раз.
Отоді я його й розгледів.
Це була величезна тварюка, завбільшки як невеликий пасажирський літак. Вона мала вузькі довгі крила, короткий хвіст і міцний загнутий дзьоб, як захвати у підйомного крана. Птах зробив невелике коло і, наче пікірувальник, пішов униз.
Я спробував відповзти, але зрозумів, що не встигну.
Я замружився і вчепився в колесо всюдихода. І в цю мить гримнув постріл. Виявляється, механік Зелений устиг підбігти до люка з пістолетом і вистрілити в птаха, коли він був лише за три метри від мене.
Птах заквилив і злетів у повітря. Поряд зі мною впало його перо. Воно було метр завдовжки і таке тверде, що встромилося кінцем у суху землю й зайшло в неї, наче богатирський меч.
Я витяг перо й показав його Алісі.
— Слухай, — сказав я їй, — хазяїн цього пера дуже ображений і хоче взяти кого-небудь із нас на вечерю. Тобі зрозуміло?
— Зрозуміло. Але ж всюдихода йому не підняти?
— Всюдихода не підняти.
— Отже, я поїду з тобою у всюдиході.
— Ні, Алісо, — мовив я. — Я зараз вирушу на розвідку і повернуся під обід. Всі, крім тебе, заклопотані. Нікому навіть готувати обід і годувати звірів. І не забудь, що в павука-ткача-троглодита кінчається вовна.
— Ну добре, — згодилась Аліса.
— Як із металорозвідником? — спитав я Полоскова, сідаючи у всюдихід.
— Не розумію, — відповів він. — Чогось не ладиться. Ніколи не відмовляв, а зараз не ладиться.
Всюдихід поволі їхав крізь кущі, погойдуючись над вибоїнами і легко скочуючись із пагорків. Кущі розсувалися попереду і знову стулялися позаду всюдихода. Я міркував про те, що добре було б піймати цього птаха. У Палапутрі його називали птахом Кроком. Мені дуже хотілося б дістати це чудовисько для зоопарку, але я розумів, що навряд чи вдасться перевезти його на «Пегасі». Інша річ, якщо знайти його гніздо і прихопити з собою пташенят. Гнізда повинні бути десь на скелях — жодне дерево не витримає ваги житла птаха Крока.
Я звернув до далеких гір. Дорогу мені перетнула процесія довгоногих жовтих ящірок. Попереду дріботіла найвища, за нею — менші… Я налічив їх двадцять три штуки. Остання ящірка була зовсім маленька. Я міг піймати її, але не став — спершу треба роздивитись, з’ясувати, чим вони живляться, а то не довезеш до Землі.
Високо наді мною пролетів птах Крок. Він прямував до гір. Найпевніше, його гніздо саме там.
Я випустив автоматичну сіть і накрив нею метрового синього метелика. Поки я орудував маніпуляторами, щоб приспати метелика і сховати в багажник усюдихода, не пошкодивши крил, загорівся екран відеофона, і на ньому з’явилося стривожене обличчя Полоскова.