— Алісо, — заперечив я, — але ж Другий капітан міг сказати ці слова й чотири роки тому. Ти ж знаєш, яка добра пам’ять у говоруна.
— Ні, — наполягала Аліса, — він бачив Другого капітана. Ходімо мерщій назад, на галявину.
— Ні, тільки не зараз, — відповів Полосков. — Навіть у мене ноги не ходять. А ти — дівчинка. Ти стомилася в десять разів сильніше. І, крім того, в тому місці, де ми були, капітана нема. Навіть якби за десять метрів довкола був хоч один ґудзик, хоч одна гайка, металошукач її знайшов би.
— Отже, треба було відійти на десять метрів убік, — сказала вперто Аліса. — І якщо ви не підете, я піду одна.
— Спочатку ти виспишся, — мовив я суворо. — А потім ми всі повернемося в той район. Ми ж обіцяли, що не полетимо з планети доти, доки не знайдемо капітана… або доки не переконаємося, що його тут нема.
Розділ 17
МИ ДИВИМОСЯ В МИНУЛЕ
Жити на такій планеті було б нелегко. Коли ми прокинулися вранці, корабельний годинник показував восьму, а за ілюмінаторами смеркалося — знову починалась коротка ніч. Поки ми снідали, ніч минула і настав ранок.
Яскраві промені освітили кают-компанію, і Аліса, поглянувши на дзеркальні квіти, що стояли у вазах, сказала:
— Дивіться, мене вже нема.
У дзеркалах, в яких учора ввечері відбивалась Аліса, виднілася знайома нам галявина, але на ній нікого не було. Поки ми дивилися на дзеркала, в усіх квітах галявина погасла, настали сутінки. Ми вдивлялися в темні дзеркала квітів, і я сказав:
— Це дивні квіти — квіти-фотоапарати.
У дзеркалах почало світати. Ми навіть забули про сніданок. Ніхто не міг відірватися від незвичайного видовища. Не поспішаючи, хвилина за хвилиною, квіти, виявляється, фотографували все, що відбувалося на галявині. І тепер показували нам.
— Цікаво, скільки ці квіти живуть? — міркував уголос Полосков.
— Напевно, кілька днів, — відповів я. — Як і всі квіти.
І тут ми побачили в дзеркалах відображення звірка, схожого на зайця. Він вискочив із кущів і помчав до квітів. У дзеркалах іще не розвиднілося, і тому ми не відразу збагнули, що ж дивного в його рухах.
— Так він же стрибає задом наперед! — вигукнула Аліса.
Звірок і справді наближався до квітів задом наперед. А потім, постоявши перед квіткою, в такий же дивний спосіб повернувся до кущів.
— Зіпсоване кіно, — засміялася Аліса. — Партачі! Змініть стрічку!
— Ні, — заперечив Полосков. — Це не зіпсоване кіно. Тому що ці квіти не просто дзеркала, а дзеркала, які фотографують. Вони можуть це робити, якщо на їхньому дзеркалі весь час наростає шар за шаром. Якнайтонші шари. Мільйони шарів. Щойно одне зображення закріпиться в дзеркалі — його прикриває інший шар. І так далі. А коли квітку зрізано, вона не може далі нарощувати шарів у дзеркалі, і вони починають зникати з неї — шар за шаром. І ми бачимо те, що бачило дзеркало. Тільки навпаки. Немовби плівку відмотують назад. Ясно?
— Цілком можливо, — згодився я. — Дуже цікава квітка. Але нам пора збиратися. Нехай Полосков готує до польоту металорозвідник, а я з’їжджу на всюдиході на ту галявину і пошукаю, чи нема довкола неї слідів загиблого корабля «Синя чайка».
— Я з тобою, тату, — мовила Аліса. — І говоруна візьмемо.
— Добре.
Я пішов униз готувати всюдихід, а Аліса лишилася в кают-компанії, їй цікаво було дивитися кіно навпаки.
— Алісо! — крикнув я, заводячи машину. — Ти готова?
— Зараз! — відгукнулася Аліса у відповідь. — Одну хвилинку!
І відразу ж покликала мене:
— Тату, мерщій сюди! Та мерщій же! А то вони зникнуть.
Я за три стрибки злетів по трапу і вбіг у кают-компанію. Аліса стояла біля дзеркал.
— Дивися, — мовила вона, почувши, що я зайшов.
У всіх дзеркалах відбивалася та сама картина: посеред галявини стояло двоє: товстун у шкіряному костюмі й доктор Верховцев. За кущами виднівся ніс швидкісного космічного корабля.
Товстун із Верховцевим про щось сперечалися. Потім задом наперед пішли.
— Вони десь тут, — сказала Аліса. — Вони не здогадалися, що квіти їх викажуть.
— Схоже, що твоя правда, — відповів я. — Але чому? Чому?
— Що — чому?
— Напевно, вони теж не знають, де капітан. А то чого б їм ганятися за говоруном?
— А може, капітан у них у полоні і вони бояться, що про це дізнаються? Вони піймали капітана, посадили його у в’язницю, а говорун полетів. От вони й бояться.
— Але навіщо комусь саджати капітана у в’язницю? Вигадниця ти, Алісо!
— І ти нічого не робитимеш? Нехай так усе й залишиться?