— Куди ми летимо?
Потім був удар, ще удар, тріск амортизаторів — наш корабель падав у якусь безодню. Я хотів відстібнути ремінь, щоб знайти Алісу й допомогти їй, та ще один, останній удар, оглушив мене, і, коли я отямився, наш корабель стояв, накренившись, у темряві. І було дуже тихо.
— Алісо, — спитав я, мерщій відстібуючи ремені і плутаючись у застібках. — Алісо, як ти?
— Нормально, — спокійно відповіла Аліса. — Трішки забилась.
Голос Зеленого долинув до нас здалеку.
— Ох, — простогнав Зелений. — Куди ти нас посадив, Полосков? Тепер ми ніколи звідси не виберемося.
— Ти живий-здоровий? — спитав Полосков.
— Здоровий, — сказав Зелений. — А все-таки, куди ми потрапили? З гори впали?
— Гірше, — відповів Полосков і ввімкнув аварійне освітлення містка. Шкали приладів на пульті засвітилися, наче зоряне небо. — Ми провалилися крізь землю.
І тут я збагнув, що в усьому винен я сам. Я мусив попередити Полоскова, сказати йому про те, що ми бачили в дзеркалі квітки.
— Голову мені відірвати мало! — мовив я спересердя. — Адже в дзеркалі чотири роки тому на місці галявинки була бетонна плита!
— Слушно, — згодилась Аліса.
Вона знайшла мене в напівтемряві, підлізла по нахиленій підлозі й узяла за руку.
— Звичайно, там була плита, — пригадала Аліса. — І ми забули сказати про неї Полоскову.
— Яка плита? — спитав Полосков.
Я розповів йому про те, що чотири роки тому замість трави на галявині була плита і навіть можна було помітити круглу щілину на її краях.
— Ніколи б не сів, якби знав заздалегідь, — сказав Полосков.
Він дуже засмутився. Будь-який капітан переживає, коли з його кораблем трапляється нещастя.
— Ну гаразд, плакати не будемо, — мовив Полосков, який умів володіти собою. — Зелений, ти мене чуєш?
— Чую.
— Дістань ліхтарі з комори й перевір, наскільки серйозні пошкодження в машинному відділенні.
— Я вже перевіряю, — відповів Зелений.
Полосков натискав на кнопки, дивлячись, у якому стані знаходяться прилади й машини «Пегаса». Перевіркою він лишився задоволений.
— Слухайте, — почав він, — серйозних пошкоджень, по-моєму, нема. Але при падінні зламався один з амортизаторів. Отож доведеться вилізти назовні й подивитися, як його полагодити. Я піду, а решта залишаться на кораблі.
— Аж ніяк, — заперечив я. — Ти, Полосков, потрібніший на кораблі. Коли що-небудь трапиться, без тебе «Пегасу» не піднятися. Піду я.
— Я піду, — обізвався Зелений із машинного відділення; він слухав усю нашу розмову.
— І я теж, — не відставала й собі Аліса.
Ми не змогли переспорити одне одного, і до люка вийшли всі разом.
— Дивно! — мовив Полосков, відкриваючи люк. — Якщо ми провалились у яму, то згори має падати світло. А тут зовсім темно.
— Може, ми дуже глибоко впали? — спитала Аліса.
— Ні, якби ми впали глибоко, то амортизатором не відбулися б. Яма неглибока.
Полосков відкрив люк. За ним було геть темно.
— От бачте, — сказав Полосков. — Дай ліхтар, Зелений.
— Ой, — скрикнув Зелений, — я не можу, хтось тримає мене за ногу!
Зелений, перш ніж я встиг прийти йому на допомогу, ввімкнув ліхтар і заходився водити ним із боку в бік, намагаючись знайти того, хто на нього напав.
Та це виявився всього-на-всього індикатор. Йому було страшно в темряві, він зумів відчинити свою клітку й догнати нас біля люка. У промені ліхтаря індикатор був переляканого жовтого кольору. Він тремтів і притискався до ноги Зеленого.
Полосков узяв у Зеленого ліхтар і спрямував сильний промінь світла вперед. Там була темрява, — певно, яма, в яку ми попали, була дуже велика. Полосков спрямував промінь світла вгору, і він уперся в рівну поверхню.
— Як у чайнику, — сказав Полосков. — Попали всередину, і накривка закрилася. — Він ще раз обвів променем довкола. — Тут нікого нема, — ствердив він. — І давно не було.
Полосков спустив трап і зійшов униз. Він постукав підбором по землі і промовив, обернувшись до нас:
— Камінь. Ходити можна.
Ми спустились услід за ним. Поки Полосков обходив довкола корабля, оглядаючи, наскільки серйозно зламався амортизатор, я посвітив ще раз ліхтарем нагору. І невдовзі знайшов те, що шукав: по стелі йшла тонка смужка, яка, закруглюючись, позначала край кам’яної плити. Так, Полосков казав правду — кришка відкрилася, коли ми на неї спустились, і відразу ж закрилася за нами.