Часто в найсуворішу зиму на південній півкулі я намагався пройти від мису Горн оті якихось двісті кроків, що відділяли мене від Землі Ван-Дімена та Нової Голландії, не дбаючи про повернення. Мені було байдуже, хоч би навіть ця жалюгідна суша зімкнулася за мною, як віко труни. З божевільною відвагою, розпачливо стрибав я з однієї дрейфуючої крижини на іншу. Ні холод, ні море мене не лякали. Надаремне я все-таки не дійшов до Нової Голландії.[17] Щоразу я знову потрапляв на Ломбок і, сідаючи на виступ скелі, знову плакав, поглядаючи на південь і схід і почуваючи себе, наче в’язень за міцними гратами тюрми.
Нарешті я вирвався з того острова і з важким серцем знову подався в Азію. Потім знову перетнув її всю зі сходу на захід, наздоганяючи світанок, і ще вночі дістався до Фіваїди, додому, звідкіль вийшов учора пополудні. Я трохи відпочив. Та тільки-но над Європою розвиднілось, перша моя турбота була придбати все необхідне, а передусім пантофлі-гальма, бо я на досвіді переконавсь, як незручно в моїх чоботях підходити близько до речей, які хотілося детально розглянути.
Щоб вкоротити свої кроки, я мусив їх скидати. Пантофлі поверх чобіт цілком їх гальмували, як я і сподівався. Пізніше я завжди носив при собі навіть дві пари пантофлів про запас, бо часто, збираючи рослини, лякався левів, гієн або людей і скидав пантофлі, не маючи часу підбирати їх. Мій добрий годинник під час коротких екскурсій правив за чудовий хронометр. Мені ще потрібні були секстант[18], деяке фізичне приладдя та книжки.
Щоб усе де придбати я, потерпаючи, мусив кілька разів їздити в Лондон та Париж; на моє щастя, там саме стояв сприятливий для мене туман. Коли рештки мого чарівного золота були вичерпані, я платив слоновою кісткою, яку легко було знайти в Африці, причому звичайно мусив вибирати не важкі ікла — по своїй силі. Незабаром я був усім забезпечений і, не гаючись, розпочав нове життя як приватний вчений.
Я мандрував скрізь по землі, то виміряючи її висоти, температуру її джерел або повітря, то спостерігаючи тварин, вивчаючи рослинність. Я поспішав від екватора до полюса, з однієї частини світу до іншої, порівнював результати своїх досліджень. Їсти мені переважно доводилось яйця страусів або північних морських птахів, плоди тропічних пальм та бананів. Сурогатом щастя, якого мені бракувало, була нікотіана, а співчуття людей і спілкування з ними заміняла любов мого вірного пуделя, що стеріг мою печеру в Фіваїді. Коли я вертався додому з новими скарбами, він радісно стрибав на мене і по-людському давав відчути, що я не самотній на світі. Проте одна пригода таки змусила мене ще зіткнутися з людьми.
11
Одного разу, загальмувавши свої чоботи, я збирав на північному побережжі лишайники та водорості. Несподівано з-за скелі вийшов назустріч мені білий ведмідь. Скинувши пантофлі, я хотів перескочити на голу скелю, що стриміла з води, а звідти на протилежний острів. Однією ногою я впевнено ступив на камінь, але зненацька шубовснув у воду по той бік скелі, бо не помітив, що з другої ноги не зняв пантофлю.
Крижаний холод охопив мене, і я насилу вирятував своє життя з цієї небезпеки. Діставшись до берега, я щонайшвидше побіг у Лівійську пустелю, щоб обсушитися. Та перш ніж я добіг туди, сонце так напекло мені голову, що я, зовсім хворий, помчав знову на північ. Я намагався швидко рухатись, щоб знайти собі полегшення, а тому невпевнено, але швидко крокував з заходу на схід, зі сходу на захід. Я потрапляв то в білий день, то в темну ніч, то в літню спеку, то в зимовий холод. Не знаю, чи довго я так тинявся по світу. Я весь горів у лихоманці й з острахом відчував, що ось-ось знепритомнію. На моє нещастя, в цій метушні я ще й на ногу комусь наступив, і таки, мабуть, добре, бо у відповідь дістав такого стусана, що аж упав на землю.
Прийшовши до тями, я побачив, що спокійнісінько лежу собі на м’якій постелі, в просторій чудовій палаті. Поряд — ще кілька ліжок. В головах у мене хтось сидів. По палаті від ліжка до ліжка ходили якісь люди і розмовляли. Вони підійшли ближче, і я почув, що йдеться про мене. Та називали мене чомусь «Номер дванадцятий», а на стіні, в ногах — ні, я не марив, я ясно прочитав на чорній мармуровій табличці великими золотими літерами цілком правильно написане своє ім’я: