Так ось, прекрасна Фанні, яку я спіткав тут знову і яка забула, що ми вже зустрічалися з нею, обдарувала мене своєю прихильністю, бо я тепер був дотепний і гострий на слові. Коли я говорив, до мене прислухалися, а я сам не знав, звідкіль у мене взялася майстерність так красномовно говорити й оволодівати увагою слухачів. Враження, яке я, здавалось, справив на красуню, зовсім звело мене з розуму, а їй цього лише й треба було. З того часу я, де тільки міг, слідом ходив за нею, вдаючись до тисячі хитрощів, щоб триматись тіні й не виходити на світло. Я гордився тим, що заставив Фанні пишатися моїм залицянням. Та захоплення моє було тільки в думках, я не міг примусити себе покохати серцем.
Але навіщо я так довго і докладно розповідаю тобі цю буденну історію? Ти сам досить часто розказував мені подібне до цього про інших гідних пошани людей. Правда, тут до старої, добре знаної п’єси, в якій я простодушно грав досить-таки утерту роль, була приплетена зовсім несподівана і для мене, і для Фанні, і для всіх кінцівка.
Одного прекрасного вечора я за своїм звичаєм зібрав у саду товариство, а сам під руку з своєю дамою гуляв трохи осторонь, від решти гостей, намагаючись зачарувати її своїм красномовством. Вона, скромно похиливши голову, дивилась собі під ноги і легесенько відповідала на потиск моєї руки. Аж тут несподівано позад нас із-за хмар вийшов місяць, і Фанні побачила на землі тільки свою тінь. Вона здригнулася, з жахом глянула на мене, потім знову на землю, немовби не йняла віри своїм очам. Все, що вона відчувала, відбивалося на її обличчі таким здивуванням, що я б голосно розреготався, коли б у самого не пробіг мороз поза шиєю. Я випустив руку знепритомнілої Фанні й стрімголов промчався повз вражених гостей, добіг до брами, кинувся в перший-ліпший екіпаж і поїхав назад до міста, де цього разу, на своє нещастя, залишив передбачливого Бенделя. Він аж перелякався, побачивши мене, але з першого слова зрозумів усе. Негайно були замовлені поштові коні. Із своїх людей я взяв з собою лише одного, такого собі пройдисвіта на ймення Раскал,[9] який завдяки своїй спритності зумів стати для мене необхідним. Про сьогоднішній випадок він ще нічого не пронюхав. За ніч ми проїхали майже тридцять миль. Бендель залишився в місті, щоб продати дім, розплатитися з усіма і привезти найнеобхідніше. Коли він другого дня наздогнав мене, я кинувся йому в обійми і заприсягавсь не в тому, що не накою більше таких дурниць, а в тому, що надалі буду обережніший.
Ми проїхали, не зупиняючись, через кордон та гори. І лише по той бік перевалу, що відділив нас надійною стіною від нещасливих місць, де я зазнав такого клопоту, я послухався поради і зупинився на відпочинок в недалекому відлюдному курорті на водах.
4
У своїй розповіді я тільки побіжно торкнусь тих часів, на яких — так охоче! — зупинився б довше, коли б міг викликати в спогадах їх живий дух. Але фарби, які їх оживляли і які тільки й здатні їх оживити, зблякли, і коли я в грудях своїх хочу віднайти те, що так сильно їх тоді хвилювало — біль і щастя, блаженні мрії,— надаремно б’ю я в скелю: жодне живодайне джерело звідтіль більш не бризне, бо господь одвернувся від мене. Наскільки іншими здаються мені вони, ті давно минулі часи! Я на водах мав грати в цій трагедії роль героя, та натомість недосвідчений, новачок на сцені, закохався у блакитні очі. А батьки її, ошукані грою, доклали усіх зусиль, щоб якнайшвидше розірвати угоду, і низькопробний фарс закінчився глумом.
І це все, все!
Тепер минуле здається мені безглуздим і вульгарним, і в той же час страшно подумати, що такими можуть здаватись і ті почуття, які так блаженно, так велично хвилювали тоді мої груди. Мінно, як плакав я тоді, коли втеряв тебе, так плачу й тепер, втерявши в серці своєму кохання до тебе. Невже я так постарів?
О смутна розсудливість! Хоч би ще один удар серця того часу, одна мить тих мрій але ні! Самотній пливу я відлюдним широким морем гірких твоїх хвиль, і давно вже в останньому келиху перестав грати шампанський трунок!
Я послав Венделя з кількома торбами золота, щоб він у місті придбав і влаштував мені житло згідно з моїми уподобаннями. Він, не шкодуючи, сипав там грішми і досить туманно розводився про знатного іноземця, котрому він слугує, бо я хотів зберегти інкогніто. Це навело простодушних людей на дивні думки. Як тільки в домі все було влаштовано для мого приїзду, Бендель повернувся за мною, і ми рушили в дорогу.
Приблизно за годину їзди до міста ми виїхали на сонячну галявину, де нам заступила дорогу святково зодягнена юрба. Карета зупинилась. Заграла музика, задзвонили дзвони, забухкали гармати; голосне «Віват!» розляглось у повітрі. Перед дверцятами карети з’явився в білому вбранні хор дівчат виключної краси, серед них одна, мов сонце поміж зірок, затьмарила всіх своєю вродою. Струнка і ніжна, вийшла вона з кола подруг, зашарівшись стала передо мною навколішки й подала мені на шовковій подушці вінок, сплетений з віття лавра, маслини й троянд, при цьому вона виголосила й невеличку промову, вживаючи таких виразів, як ваша величність, шаноба, любов. І хоч я й не зрозумів, кого вони стосуються, але звуки її срібного голосу так зачарували мій слух, що мені здавалось, ніби передо мною з явилось небесне видіння. Тут заспівав хор, прославляючи доброго короля і щастя його народу.