— Але ж це, далебі, також вимагає доказів, — відзначив Мак.
— Безумовно, — погодився Кирило, — хоча б тому, що ніхто не стверджує, ніби природа «інформаційного поля» обов’язково електромагнітна. Ми не знаємо, яка його природа. Але ми не знаємо й фізичної природи гравітаційного поля, однак ти, Геворгу, його не заперечуєш.
— Цілком інша річ!
— Послухай, Геворгу, тобі доводилося бувати в старих соборах, дуже старих, — Кирило раптом перейшов на шепіт, — яким вісімсот, навіть тисяча й більше років.
— Ну, доводилося…
— Скажи, ти нічого не відчував, коли залишався там якийсь час наодинці? Нічого незвичайного?
— Ні… А що я мав відчувати? Музей, як будь-який інший… Цікаво, звісно…
— Я не про те. Музей тепер… Раніше, навіть у минулому столітті, туди приходили молитися… Сотні років люди приходили зі своїми несправдженими бажаннями, мріями, благаннями, тугою, пристрастями, скорботою. Уявляєш, яке напруження емоцій! Яке там мало виникати біополе! Я, наприклад, іноді відчував його фізично; хвилі інформації струмували від каменю стін, мармуру статуй, граніту саркофагів, від бронзи старовинних світильників і панікадил[126], від картин-ікон… Часом мені навіть починало здаватися, що бачу цих людей, чую їх моління… Це важко переказувати словами; я сприймав це не слухом і не зором, а якось інакше… Можливо, тут на Марсі ми зіткнулися з чимось подібним, лише виражено все значно потужніше, різкіше, відчутніше?
Щільно стиснувши губи, Геворг скептично слухав Кирила. Помовчавши трохи, сказав:
— Ось так… Тепер зрозуміло, звідки взялися напівпрозорі постаті, плаваючі по кают-компанії американської бази. Ні, друзі мої, ми реальні лише біологічно, психологічно ми цілком фантастичні, а деякі з нас фантастичні в ступені ен, що прямує до нескінченності. У цій непростій ситуації залишається сподіватися лише на вміст власного черепа. Шановні колеги, присягаюся зголити й проковтнути власну бороду, якщо мені приверзеться або причується на цій малозатишній планеті щось, що не буде похідним тутешньої природи чи людських рук…
— Ти зможеш це зробити завтра, Геворгу, — швидко сказав Мак, — а зараз дивіться.
Різке червоно-фіолетове світло проникало знадвору крізь ілюмінатори. Бардов вимкнув освітлення кабіни. Небо на сході було осяяне яскравим спалахом. Чорні приступки краю плато чітко вимальовувалися на тлі неба, колір якого швидко змінювався від червоного через оранжевий і жовтий до блакитнувато-зеленого. Відтак з-за виднокраю вихопився і злинув у зеніт гострий білий промінь. Він прорізав чорноту неба і, поступово бліднучи, згас десь у високості. Згасла й заграва край обрію.
Якийсь час усі четверо вдивлялися в морок і прислухалися.
— Кінець, — сказав шефуня, вмикаючи освітлення, — ні звуку, ні струсу. Лише світло. Всі добре бачили? Ну, що це було, по-вашому?
— Щось дуже дивне…
— Нічний фантом?
— Іоносферний спалах…
Шефуня неголосно розсміявся.
— Сміливіше, хлопці. Чому ніхто не хоче сказати, що ми бачили старт космольота-примари?
Вранці перед поверненням на Базу вирішили ще раз облетіти район на схід від місця ночівлі.
— Якщо умовно допустити, що ми спостерігали старт реального космічного корабля, — сказав Бардов, — на якій відстані звідси мав би знаходитися космодром?
— Кілометрів тридцять-сорок, — припустив Кирило.
Мак із сумнівом похитав головою.
— Могло бути й значно більше. Адже це Марс… Кілометрів сто — сто п’ятдесят?
— Ворожіння на кавовій гущі, — скривився Геворг. — Нічого точно сказати не можна.
— А як твоя борода? — поцікавився Мак.
— Моя борода залишиться при мені. Спостерігався незвичайний іоносферний спалах. Щось схоже вже описане у звіті третьої марсівлі.
— Описане точно, — пробасив шефуня. — А ось що, інше питання… Пропоную оглянути район кілометрів триста на схід. Полетимо не дуже високо, програма звичайна.
— Навіщо так далеко? — невдоволено запитав Геворг. — Там усе давно оглянуто й сфотографовано.
— Подивимося ще разок, дорогенький. Раптом з’явиться щось нове.
— Космодром?
— Коли скринечка відчиняється просто, найпевніше у скринечці нічого немає, — загадково пояснив Бардов. — Прошу по місцях. Поїхали.
Вони кілька годин літали над червонуватими плато й рівнинами, повіспленими невеликими кратерами. Бардов змінював висоту — то піднімав літак на шість-сім кілометрів, то опускався на півтора-два. За ілюмінаторами пропливали пустельні ландшафти Червоної планети, що вже стали звичними для Кирила за місяці, проведені на Марсі. Плоскі червонуваті улоговини в брижах піщаних барханів, сухі русла зниклих потоків, бурі прискалки плато зі шлейфами цеглисто-червоних осипів уздовж підніжжя. Місцями червонувата поверхня була розтята тріщинами. На глибині в них угадувався лід.
126
Панікадило — велика люстра зі свічками або стоячий канделябр перед іконами, зазвичай у церкві.