— Я не могла б так, Юро… Мені страшно подумати про розлуку з Землею навіть на декілька років. Я схиляюся перед працівниками позаземних станцій… І зовсім не тому, що їх життя повне небезпек, яких уже немає на Землі. Вони знайшли в собі сили розлучитися з Землею надовго. Здається, це найвищий героїзм… А я на таке, здається, не здатна.
— Колись я запитав тебе, Лю, чому ти вибрала писемність атлантів. Тоді ти відповіла жартом. Річ, звісно, не в тому, що вони були прибульцями з космосу. Проблема атлантів і твоя любов до Землі — як це сумістити?
Вона протестуюче замахала руками:
— Я не жартувала, Юро. Мене справді найбільше цікавить, чому вони вибрали саме Землю. Либонь, вони відвідали безліч світів, а вибрали Землю… Чому? Якщо вдасться прочитати перші тексти, можливо, ми зрозуміємо…
— Колись ти обов’язково прочитаєш їх.
— Не знаю. Це дуже важко. Адже це символи неземної мови. Навіть у епоху пізньої Атлантиди[143], про яку писав Платон[144], їх, імовірно, вже ніхто не розумів. Але я старатимуся, дуже старатимуся, Юро. І можливо, допомога академіка Кранца…
— А я часто думаю, чому ж усе-таки він — старий зорельотчик Землі — зацікавився твоїми атлантами?
— Мабуть, він просто хоче випробувати досконалість своїх нових електронних машин. Проблемою ранньої писемності атлантів уже декілька років майже не займаються. Кібернетика виявилася безсилою. Кранц сконструював нові, досконаліші пристрої для розрахунків міжзоряних трас. Зараз він перевіряє їх на вирішенні всіляких каверзних завдань. Мої атланти для нього — одне з таких завдань, не більше…
— А може, він хоче дізнатися, на яких кораблях прилетіли на Землю предки атлантів. Якщо вони прибульці з планет іншого сонця, у них, найпевніше, були фотонні кораблі.
— Але, Юро! Адже Кранц… не дуже вірить в успіх дослідів батька. Він вважає фотонні ракети надто дорогими і… не надто надійними.
— На жаль, не він один. І багато ще… Мені іноді здається, що й ти також.
— Я дуже мало знаю, щоб судити…
— Наразі ми всі мало знаємо. Але існує ще внутрішня переконаність. У тобі її немає. Що ж, можливо, ти матимеш рацію. Майбутнє покаже.
Вона запротестувала:
— Ні, ні, я не хочу цього… І я, звісно, не маю рації, Юро. Я — маленька слабка істота, негідна свого великого батька і такого друга, як ти. У мені немає ані твердості, ані внутрішньої переконаності. І я зневажаю себе за це. І, певно, тому вимагаю від інших так багато… Я не знаю, хто має рацію — Кранц чи мій батько. Я навіть не певна, чи потрібні зараз зоряні експедиції взагалі. Але, мені здається, я втратила б пошану до людини, яка могла взяти участь у зоряній експедиції й сама відмовилася б… Дивно, еге ж?
Юрій встав, щоб звільнити мотиля, який зачепився за запобіжну сітку світильника.
— Ну лети, лети, — тихо сказав він. — Тут тобі загрожує загибель…
Мотиль вислизнув з рук і зник у темряві.
— Він усе одно повернеться, — шепнула Леона.
— Тепер не повернеться, — заперечив Юрій і вимкнув світильник.
Насувалася чорнота тропічної ночі. Світ зник. Залишилися лише зірки і мірний шум океану. І їх двоє на березі… Він обняв її, і вони пішли до своєї хатини. Вони йшли і мовчали. Він знав, що вона думає про Землю і зоряні експедиції… А ще він знав, що у них залишився лише рік… один рік…
Екрани продовжували мовчати. Тепер Юрій рідко чергував біля головного пульта радіообсерваторії. Більшу частину часу він разом з професором Таджибаєвим проводив у Каракумах на ракетодромі, де сотні інженерів готували до старту фотонну ракету.
Леона працювала у Кранца. Проте щотижня вона прилітала або на радіообсерваторію, що прихистилася біля підніжжя Чимтарги, або в пустелю на ракетодром. Іноді вона проводила з Юрієм два-три дні, відтак знову поверталася до своїх електронних машин в алма-атинському інституті, який очолював академік Кранц. Про участь у експедиції на фотонній ракеті Леона і Юрій більше не розмовляли…
На початку весни монтаж силових агрегатів ракети був закінчений. Залишалося обладнання кабін космонавтів, вантаження приладів і спорядження.
Тепер Юрій і Таджибаєв могли повернутися на радіообсерваторію. Належало провести зондування трас відправлених фотонних ракет. Дозвіл Вищої Ради був отриманий давно, але Таджибаєв відкладав зондування, все ще розраховуючи на повернення однієї з ракет.
143
Атлантида — земля атлантів, тобто велетнів; міфологічний острів, на якому начебто існувала могутня держава, яка підкорила народи Середземномор’я, окрім греків; за велінням Зевса Атлантида була затоплена океаном за надмірну гордість її мешканців.
144
Платон (427 р. до н. е. — 347 чи 348 рр. до н. е.) — давньогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом родоначальник європейської філософії; глава філософської школи, відомої як Академія. Саме у діалогах Платона «Тімей» і «Критій» містяться перші згадки про Атлантиду.