— Так-так, звісно… Але ти помиляєшся. Моя вахта необхідна… Лише провівши сам усі спостереження, буду упевнений, що зроблено все… все, що зараз в силах людських… Авжеж… А ось тобі раджу поїхати. Твоя присутність тепер не обов’язкова. Повертайся до Алма-Ати… Ти закинула роботу…
— Але, батьку, я хотіла б знати…
— Що?
— Результат…
— Це межує з наївністю, Леоно. Ми не знаємо навіть, скільки часу заберуть спостереження. А відтак ще обробка, складна обробка, яка триватиме не один місяць. І що менше сигналів приймемо, то складніші будуть розрахунки. І жодних попередніх гіпотез… Повідомлю лише остаточні висновки. І для тебе не зроблю винятку, дочко… Сподіваюся, розумієш чому…
— Але, батьку…
— Що ще?
— Я б хотіла допомогти… тобі й усім.
Таджибаєв махнув рукою і відвернувся.
Наступного дня Леона повернулася до Алма-Ати. Академік Кранц зустрів її своєю звичною колючою посмішкою.
— Ну, що гадаємо робити?
— Працювати.
— Гм… Так-так… Ну, а що там чувати? Що Таджибаєв? Хоч один сигнал прийняв?
— Імовірно, ні, а втім, не знаю.
— Так, так!.. Навіть тобі ані слова. Молодець! Раніше таких називали фанатиками. Далебі, він доб’ється.
— Чого доб’ється? — не зрозуміла Леона.
— Того, що лише фотонні кораблі літатимуть у Великому космосі. Принесе в жертву десять, двадцять експедицій, але свого доб’ється.
— Принесе в жертву?
— Це я в переносному розумінні, дівчинко. Не звертай уваги на сварливого діда… Великі зміни не обходяться без жертв… А фотонна ракета — найбільший перелом в історії техніки. Мені ось здавалося, що час іще не прийшов… Надто багато всього не знаємо. Але, можливо, твій батько випередив час або… я почав відставати… Цікаво, цікаво…
— Що мені треба робити? — запитала Леона.
— А що б тобі хотілося?
Вона закусила губи, намагаючись зібрати розблукані думки:
— Не знаю… Можливо, узятися за пізніші тексти? З ранніми не виходить… А пізні — зіставити зі старогрецькими, з шумерськими. А ще я думала про ранні ієрогліфічні тексти. Але не знаю, як краще все програмувати… Нові машини…
Вона збилася і замовкла.
— Ти про що це? — підняв скуйовджені сиві брови Кранц.
— Про писемність атлантів. Моя робота… Але, можливо, ви хочете, щоб я зайнялася зараз чимось іншим? Кажіть, що мені треба робити?
— Тобі? — Кранц спрямував на неї проникливий погляд, перед яким вона опустила очі. — Тобі? — повторив він, похитуючи головою і дивлячись на схудле обличчя Леони і тонкі зморшки в кутиках вуст. — Так-так, звісно, я скажу. Зараз… Тобі необхідно зробити наступне: їдь до старого Відня, відтак до Парижа, відтак до Лос-Анджелеса, до Джакарти, відтак… до Каїра. Постарайся забути на якийсь час про космос і фотонні кораблі, викинь зі своєї рудої голівки всі чорні думки, слухай шум моря і старовинну музику. І обов’язково проведи ніч біля пірамід. Подумай там про вічність і безмежність світу. Потім…
— Але я не хочу… — тихо почала Леона.
— А я не питаю, хочеш ти чи ні, — пташине обличчя Кранца раптом стало багровим. — Я не питаю, я велю… Зрозуміло?
— Ви проганяєте мене?..
— Проганяю? — старий відкинувся на спинку крісла і раптом тихо розсміявся. — Дурненька дівчинко! Просто я не можу зараз займатися… твоїм стажуванням… Зайнятий… Твоя поїздка… потрібна й мені… для нашої роботи… У Відні ти повинна будеш попорпатися в старих архівах, побалакати з цим… ну… забув його ім’я. Відтак у Парижі… Втім, ти отримаєш докладну інструкцію… Сюди повернешся… — Кранц замовк і спрямував питальний погляд на виблискуючі сніги Заілійського Алатау. — Сюди повернешся через… півроку. Рівно через півроку. Тоді продовжимо роботу… Писемність атлантів! Так-так… Це дуже важливо. Зараз особливо важливо. І обов’язково подивися старі тексти — найстаріші, відкриті нещодавно в підземеллях піраміди Джосера[148]. Джосер… Утім, побалакаємо, коли повернешся…
Леона не раз із вдячністю згадувала старого академіка. Поїздка дозволила втекти від самої себе, трохи забутися… Леона не поспішала. Навмисно вибирала найповільніші види транспорту, ще збережені подекуди в Європі. З Відня до Парижа їхала старовинною залізницею.
Ця подорож зайняла багато годин. Постукуючи, мчала вервечка вагончиків, яку тягнув смішний тупоносий електровоз. Пливла за вікном зелена долина Дунаю, змінювали одне одного маленькі старовинні містечка-музеї. Над різноколірною мозаїкою дахів у синє небо здіймалися кам’яні стріли стародавніх веж. А поряд — легкі, прозорі конструкції готелів, немов виткані з повітря, скла і металу. Відтак поїзд пірнув у Альпи. Проносилися ребристі скелі, тунелі, колеса стукотіли на мостах, перекинутих через глибокі ущелини. У просвітах долин біліли близькі сніги, синювато виблискували льоди.
148
Піраміда Джосера — ступінчаста гробниця фараона 3 династії Джокера у Саккарі біля Мемфіса, збудована приблизно в 2670 році до нашої ери за проектом видатного архітектора та вченого Імхотепа.