І все Строгов!.. Будь-який інший начальник експедиції давно сам запропонував би використати атмосферні ракети. А цей усе вичікує. Чого? Дива?.. Адже вони вже переконалися, що іоносфера непроникна, що розриви у хмарному шарі не виникають.
Лар роздратовано закриває журнал; дивиться на великий центральний екран, постійно обернений до Венери. Жовтувато-перламутровий відблиск планети, ослаблений потужними світлофільтрами, помітно пульсує. У двох тисячах кілометрів під терранітовим диском «Землянина» в зовнішньому шарі хмар струмені туману перебувають у невпинному русі, звиваються в гігантські спіралі, сходяться і розходяться, піднімаються грибоподібними шапками, що нагадують скупчення купчастих хмар Землі, і йдуть кудись на глибину у виникаючі темні вирви. Нескінченна круговерть невідомої, чужої й ворожої атмосфери. Звісно, маленькій розвідувальній ракетці «Землянина» буде нелегко в лещатах страхітливих ураганів. І все-таки атмосферний політ необхідний. Хіба не в ньому головна мета експедиції?
Безшумно відчинилися двері. Увійшли Строгов і Коро. У відповідь на питальний погляд начальника Лар знизує плечима.
— У спектрі атмосфери не помітив змін? — помовчавши, питає Строгов.
Лар мовчки простягає пачку спектрограм.
Строгов уважно розглядає спектрограми, відтак передає їх Коро.
— Тут, здається, нічого нового, — задумливо каже Строгов, дивлячись на центральний екран. — Вуглекислота, вода, трохи азоту й водень, як завжди, гелій та аргон. Все по-старому…
— Ось, — Коро швидко відкладає одну зі спектрограм. — Тут також. І тут…
Строгов схиляється над спектрограмами, розглядає їх, покусуючи губи.
— Слушно, — каже він нарешті. — І тут також. Ти, брате, проґавив, — звертається він до Лара, поплескуючи його по плечу. — У вчорашніх спектрограмах Коро виявив ознаки озону. І в сьогоднішніх вони, виявляється, є. Ось бачиш? Іонізований кисень… А це ж-бо, можливо, життя. Життя… — повторює він і знову дивиться на центральний екран.
Але екран уже потемнів, швидко напливає покрив густої непроглядної тіні. «Землянин» знову, вже вкотре, перетнув лінію термінатора[157].
— Як же з атмосферною розвідкою? — Лар намагається говорити байдужим тоном, але в голосі раптом з’являється осоружна хрипота, і пальці починають злегка тремтіти.
Строгов задумливо качає хлібну кульку по гладкій пластмасовій поверхні обіднього столу і мовчить.
Несподівано втручається Порецький:
— Якщо швидкість руху хмар росте з глибиною, атмосферний політ на наших ракетах, далебі, нездійсненний: ракету закружляє і розіб’є об поверхню планети. Я починаю схилятися до висновку, що для атмосферної розвідки ми недостатньо озброєні…
— Іншими словами, ви пропонуєте відмовитися від виконання головного пункту програми «Землянина»? — питає Лар, стискуючи під столом кулаки.
— Я не беруся сформулювати остаточну думку, — м’яко каже Порецький, не дивлячись на Лара, — але ви мусите погодитися, що небезпека винятково велика.
— Будь-яка перша розвідка небезпечна. Будь-який перший політ — це ризик. Ми всі ризикуємо з моменту старту…
— Звісно, проте ризик не має виходити за межі здорового глузду.
— А ви чули, професоре, що під час останньої війни люди закривали грудьми амбразури ворожих укріплень? Це був уже не ризик у межах здорового глузду, а…
— Я допускаю виникнення ситуації, коли людина має право принести себе в жертву задля спільної мети. Але в даному випадку аналогія не виглядає вдалою. Ніхто не вимагає від нас штурму за всяку ціну. Найголовніша умова — повернення експедиції, всіх її учасників. Ми — вчені і маємо чинити розумно…
Лар гнівно струшує головою.
— Даруйте, я… я перестаю розуміти ситуацію… Миколо Петровичу, — звертається Лар до Строгова, — я наполягаю на обговоренні питання про атмосферну розвідку. У нашому розпорядженні залишається трохи більше місяця. Ми кружляли без кінця на верхній орбіті, тепер усе повторюється на нижній… Час минає…
Строгов перестав качати хлібні кульки і, ледь примружившись, слухає Лара. Десь у глибині його очей причаїлася усмішка. Лар збивається й замовкає.
У салоні «Землянина» настає тиша.
— Мабуть, збиратиму зі столу, — каже Коро, ні до кого не звертаючись.
— Стривай, — Строгов відкинувся в кріслі й, підперши масивною долонею квадратну з сивиною голову, обвів усіх задумливим поглядом: — Ось ти, Ларе, кажеш — обговорювати. А що обговорювати? І так усе ясно. Ти ладен наосліп пірнути в цей знавіснілий туман, ми зі Станіславом вважаємо атмосферні польоти з людьми передчасними. У подібній ситуації, незалежно від думки Коро, «вчена рада експедиції» більшістю голосів висловиться проти атмосферного польоту… Проти — у даний момент… Але дещо може змінитися. Місяць — це, брате ти мій, такий строк у космічній експедиції! Можу тобі нагадати, якщо ти забув, що два роки тому за місяць, усього за один місяць, наші заокеанські колеги занапастили три ракети з людьми в місячних Апеннінах. Ось ціна невиправданого ризику. Чотирнадцять життів, і яких! Там був мій приятель Джек Меффі, — Строгов важко зітхнув. — Ось так, серце моє.