Навіщо йду? Адже я наближаю свій кінець. Якщо не рухатися, кисню вистачить на кілька годин довше. Кілька годин!.. Зараз мені починає здаватися, що кілька годин відстрочення — це вже багато. І все-таки піду. Я не кролик, що отупіло чекає кінця. До останніх хвилин хочу бачити й дізнаватися нове, хочу зустріти свій кінець у пошуку. І ще… Втім — божевільна думка, не варто про неї згадувати.
Так порожньо навколо. Лише каміння і скелі, ущелини й вулканічні випари. Кросбі не прилетів… Знаю, ти прилетиш, друже, але пізніше. Можливо, знайдеш цю печеру. Захопиш на Землю пам’ять про нас. Скажи там, на Землі, що ми всі залишилися людьми. Прощавай.
Я вже закінчив записи, але мушу доповнити їх. Тоді ті зелені кетяги все-таки не були галюцинацією. Щойно один з них з’явився у глибині печер. Він виплив із проходу, по якому збираюся йти. Він світиться в темряві, пульсує і мовби кличе… Я не знаю, що він таке, але йду…
Джон Сміт
І ЗНОВУ В КРАТЕРІ АРЗАХЕЛЬ…
Червона стріла місяцельота поволі рухалася над кільцевими хребтами. У просторій кабіні сиділи троє: двоє чоловіків і дівчина-пілот. Чоловіки були в еластичних блакитних скафандрах з відкинутими прозорими шоломами, дівчина — у звичайному комбінезоні пілота-космонавта.
— Щойно перетнули межу дослідженої території, — сказав старший з чоловіків, уважно вдивляючись у лабіринт хребтів за вікном місяцельота. — Минулого місяця ми були біля підніжжя того двоголового піку. Готуйся, Іване.
— А де Арзахель? — поцікавився Іван, обережно натягуючи прозорий ковпак шолома.
— Кратер Арзахель під нами, — сказала дівчина. — Де вас висадити, Лене Юрійовичу?
— Хвилину… Можна на майданчику біля центрального жерла… Зумієте, Вільдо?
Замість відповіді дівчина посміхнулася, ледь помітно знизала плечима.
Місяцеліт ковзнув униз.
— Обережно, Вільдо, — говорив Лен, перевіряючи кріплення шолома. — Це один з найбільш сейсмічних районів Місяця. Не торкайтеся ґрунту. Повисніть у метрі над майданчиком. Дуже добре. Ходімо, Іване.
— Повернуся за вами через п’ять годин, — сказала дівчина. — Буду тут о двадцять першій тридцять за московським.
— А зараз куди? — запитав Іван, вилазячи з глибокого крісла.
— Лечу за групою професора Пала. Треба їх доставити на головну базу.
— Далеко!.. Встигнеш повернутися?
— Звісно.
— Інакше запізнимося до вечері.
— Іван уже турбується про вечерю, — посміхнувся Лен, відсовуючи двері вихідного тамбура. — Щасливого польоту, дівчинко!
Іван зістрибнув на кам’янистий ґрунт першим. Допоміг спуститися своєму супутникові.
Вони відбігли на декілька метрів від ширяючої машини, і Лен підняв руку. Вільда помахала у відповідь.
Червона стріла здригнулася і стрімко рвонула вгору.
Іван з цікавістю оглядав кам’янисте плато, залите сліпучим біло-фіолетовим світлом. Чорні тіні скель були зовсім короткими. Сонце стояло в зеніті.
Лен висунув на своєму шоломі антену дальнього прийому.
— Професор Петров викликає головну базу. Чуєте мене? Ми висадилися біля центрального жерла і починаємо маршрут. Усе гаразд! До праці, Іване!
Маршрут почався як завжди. Професор оглядав скелі, диктував спостереження в шоломофон, сполучений з мініатюрним магнітофоном. Магнітофон разом з іншими приладами поміщався в ранці за спиною.
Іван іскровим молотком на довгій рукояті відколював плитчасті зразки гірських порід, брав проби газів, спеціальними лічильниками міряв напруженість фізичних полів.
Пройшовши декілька кілометрів, зупинилися перепочити.
— Задоволений, що потрапив сюди? — запитав професор, допитливо вдивляючись в обличчя Івана крізь прозоре скло шолома.
— Цікаво, звичайно. Але, загалом, те саме, що і в інших цирках. Лави, лави… Самі лави.
— Дивак! Це райони суцільних вулканів. На Землі щось подібне можна було спостерігати лише в Сибіру — та й то лише в тріасові часи[16]… Крім того, лави кратера Арзахель глибиннішого походження, ніж у інших місячних цирках. Коріння цього вулкана сягає на величезну глибину…
— Я люблю детальніші дослідження, — відзначив Іван. — На Землі вчили інакше… А це, даруйте, Лене Юрійовичу, скидається на верхоглядство. Прилетіли, подивилися, а через декілька годин відлетимо з купою зразків. Завтра — інший цирк. І так далі і тому подібне… А тут нога людська не ступала…
16
Тріас — перший із трьох періодів мезозойської ери геологічної історії Землі, що настав близько 235 мільйонів років тому і тривав приблизно 30–50 мільйонів років.